Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Четверг, 31.08.2017
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Филологические науки
Германские языки
Силабічна структура слова
Автори:

Гарник Ірина Анатоліївна, викладач кафедри практики англійської мови, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Туфі Віталіна Юріївна, викладач кафедри практики англійської мови, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Частина I

 Склад це основна одиниця мови, що вивчається як на фонетичному так і на фонологічному рівнях аналізу. Незалежно від того, наскільки легко це може бути для людей, і навіть для дітей, щоб підрахувати кількість складів в послідовності рідною мовою, досі не існує універсально узгодженого фонетичного визначення того, що таке склад. Тому метою даної розвідки є спроба знайти найбільш відповідне визначення складу розглянувши різноманітні підходи до його вивчення, а також проаналізувати силабічну структуру слова та проблеми складоутворення і складоподілу в англійській мові.
Фонетично склад, як правило, описується як одиниця, що складається з центру, в якому немає або майже немає перешкод для повітряного потоку і, що звучить порівняно гучно; а перед цим центром та після нього (...) відбувається більша перешкода для повітря та менш гучний звук [10; 135]. Наприклад, у односкладовому слові cat /kæt/ голосний /æ/ є "центром", в якому обструкція незначна, в той час як в оточуючих вибухових /k/ і /t/ відбувається повна перешкода для потоку повітря.
Лавер визначає фонологічний склад як комплексну одиницю, що формується з ядерних (nuclear) та граничних (marginal) елементів [9; 254]. Ядерні елементи це голосні звуки або силабічні сегменти. Граничні елементи це приголосні звуки або несилабічні сегменти. У складі paint дифтонг /ei/ це ядерний елемент, тоді як початковий приголосний /p/ та кінцеве буквосполучення /nt/ - граничні елементи.
Уеллс вважає, що склад це один або більше звуків мовлення, що утворюють єдину безперервну одиницю висловлювання, яка може бути одним цілим словом або ж його різновидом, тобто словом з іншим значенням. [12; 322]. Будучи найменшими одиницями вимови, склади утворюють одиниці мови більшої величини, а саме морфеми, слова, фрази. Кожна з одиниць характеризується певною силабічною структурою. Тому можна сказати, що значуща одиниця мови має два аспекти: складоутворення та складоподіл, які утворюють діалектичну єдність. Склад – це абсолютно складне явище і, так само як фонема, може вивчатися на чотирьох рівнях: звуковому, артикуляційному, слуховому та функціональному. Тому існують різноманітні підходи до визначення терміну склад.
Найдавніша теорія констатує, що у слові є стільки складів скільки в ньому є голосних. Ця теорія примітивна і недостатня оскільки вона не бере до уваги приголосні, які також можуть утворювати склади у деяких мовах, а також не пояснює межу складів. [1; 170]
Говорячи про аналіз артикуляційного аспекту можна розпочати з так званої теорії видиху, яка експериментально заснована Р.Стетсоном. Теорія видиху розглядає склад у контексті м’язової активності та легеневих рухів у процесі мовлення. Цей підхід базується на припущенні, що видих у мовленні це пульсуючий процес, і кожен склад повинен відповідати одному видихові, таким чином кількість складів у вимові визначається кількістю видихів зроблених при вимові. [6; 88]. Межею між складами відповідно до цієї теорії є момент найслабшого видиху. Ця теорія суворо критикувалася лінгвістами. Г.П.Торсуєв, наприклад, пише, що у фразовій одиниці кількість слів, а отже складів може вимовлятися на одному на одному артикуляційному видихові чи напруженні [3; 97].
Тож такий підхід є досить суперечливим адже не пояснює випадки, коли два голосних звуки трапляються один за одним. Наприклад у таких словах як seeing /si:ıŋ/, being /bi:ıŋ/ або playing /pleiıŋ/ другий поштовх видиху може бути майже невідчутним і таким чином привести до хибного висновку, що такі англійські слова мають лише один склад.
Ще один підхід до визначення складу, який розглядається досить часто, це той, згідно якого імпульси легеневого потоку повітря у мовленні відповідають найвищим точкам гучності [5; 291]. Гучність звуку мовлення розглядається як "його відносна гучність порівняно з іншими звуками" і кожен склад відповідає найвищій точці потоку легеневого повітря. Таким чином ядерні елементи або силабічні сегменти можна описати як власне більш сонарні ніж граничні чи несилабічні елементи.
Ця теорія складу висунута О. Єсперсеном. Вона як правило називається теорією відносної сонарності (the sonority theory / the prominence theory) і базується на концепції звучності. Автор цієї теорії довів, що найменш сонарні звуки, які мають найменшу силу передавання, це ті, при яких рот закритий (глухі ротові проривні приголосні звуки), тоді коли найбільш сонарні звуки це ті, в яких рот широко відкритий (голосні нижнього ряду). Всі інші звуки займають місце між цими двома крайніми точками сонарної шкали (від найвищого рівня до найнижчого).
Шкала сонарності:
1. голосні нижнього ряду [æ], [a:], [ɒ], [ʌ];
2. голосні середнього ряду [e], [з:], [ə], [ɔ:];
3. голосні верхнього ряду [i:], [ı], [u:], [υ];
4. напівголосні [w], [j];
5. плавні звуки [1], [r];
6. назальні [m], [n], [ŋ];
7. дзвінкі фрикативні приголосні [v], [z], [ʒ], [ð];
8. дзвінкі проривні приголосні [b], [d], [g];
9. глухі фрикативні приголосні та африкати [f], [s], [∫], [θ], [h], [t∫], [dʒ];
10. глухі проривні приголосні [p], [t], [k].
Звуки групуються за найсонарнішими, які утворюють найвищі точки гучності у складі. Дві точки нижчої сонарності утворюють початок і кінець складу.
Порівняйте melt [melt]and metal [metl]: у першому слові /e/ найсонарніший звук, єдина найвища точка гучності, це - односкладове слово. У слові metal є дві найвищі точки гучності /e/ та /l/, це - двоскладове слово.
У слові sudden найсонарніший звук – голосний / ʌ /, після нього – назальний сонант /n/ який утворює другу найвищу точку гучності, /s/ та /d/ - звуки низької сонарності, їх не можна розглядати як складотворчі звуки.
За цією теорією склад вважається поєднанням більш сонарного звука із менш сонарним. Всі звуки з найбільшим рівнем сонарності (голосні і приголосні) є на найвищому так званому апогеї складу, яким склад може позначатися як одиниця, тому що решта звуків оточуючи апогей примикають до нього.
Згідно В.A. Васільєва, найвагомішим недоліком цієї теорії є те, що хоч вона й допомагає визначити кількість складів у слові, проте не може пояснити механізми складоутворення та складоподілу, тому що не визначає точно, до якого складу належить слабкий звук на межі двох складів. Крім того концепція сонарності, якою оперує теорія, не зовсім чітко визначена, що робить її менш послідовною.
Академік Л.В. Щерба пояснив утворення складу імпульсами м’язового напруження і трьома типами приголосних:
- сильні у кінці (слабкі на початку): початок приголосного може бути слабким, тоді як кінець - сильнішим, трапляються на початку складу;
- слабкі у кінці (сильні на початку): початок приголосного може бути сильнішим, тоді як кінець - слабшим, трапляються у кінці закритого складу;
- двоїсті / подвійні (поєднання / сполучення двох однакових звуків): у їхній артикуляції і початок і кінець – сильні, а середина – слабка. Акустично вони створюють враження двох приголосних: [pen 'naif], [gud 'dei].

Продовження >>
Категория: Филологические науки | Добавил: Administrator (31.05.2012)
Просмотров: 1097 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]