Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право - Юридичесике науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 02.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Юридичесике науки

Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право

Додаткові правові засоби виконання рішень господарського суду

Автори:

Кременовська Ірина Володимирівна, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,

Святогор Олексій Анатолійович, Інститут економіко-правових досліджень НАН України

 

За своєю сутністю виконавче провадження (тобто сукупність примусових дій з виконання рішень судів та інших уповноважених органів) є однією з найважливіших складових судового процесу, невід’ємною частиною конституційного права на судовий захист [1, с. 33]. При цьому учасників правовідносин цікавить не сама «декларативність» судового рішення (документу «на папері»), а відновлення порушених прав, свобод та інтересів, зокрема й майнових.

Вітчизняною наукою господарсько-процесуального права на сьогодні напрацьовано значну кількість досліджень і узагальнених статистичних даних, які тією чи іншою мірою стосуються показників реального виконання судових рішень. Окремі дослідники вважають, що «реально» виконуються лише 3,7% судових рішень [2], інші ж наводять узагальнені статистичні показники Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про те, що реально виконаними є лише 18-27% [1, с. 4].

На перший погляд, така суттєва розбіжність наведених показників обумовлена різним технологічним підходом до обрахунків: статистична звітність Державної виконавчої служби України оперує показниками «закінчення виконавчого провадження», «завершення виконавчого провадження» (механізми обумовлені, відповідно ст.ст. 49 та 50 Закону України «Про виконавче провадження») [3], при цьому кількість (відсоток) реально виконаних рішень «змішується» з іншими показниками звітності.

Практично всіма дослідниками досягнуто єдності у висновках: реальний відсоток виконання судових рішень є нікчемним і ситуація потребує вжиття заходів щодо її покращенння. Саме з таких позицій виходив і Президент України, вносячи до Верховної Ради України нову редакцію Закону України «Про виконавче провадження» (законопроект № 1404-VIII), зрештою ухвалений 02 червня 2016 року (див. Пояснювальну записку до законопроекту) [4].

Безумовно, що самих механізмів, передбачених лише в Законі України «Про виконавче провадження», які б забезпечували виконання судових рішень явно замало і недостатньо.

Умовно стадію виконання рішень господарського суду можна описати як свого роду «війну» між боржником і стягувачем за ті чи інші ресурси (майно, кошти), і за законами «війни» практично всі засоби ведення «бойових дій» вважаються прийнятними. І хоча апріорі боржник є «переможеною стороною» в цій «війні» (зважаючи на самий факт ухвалення судового рішення, яке визнає негативною поведінку боржника, корегуючи її шляхом присудження на користь іншої сторони тих чи інших активів), недосконалість правових механізмів – прогалини в законодавстві, софістичні концепції про взаємний баланс прав боржника та стягувача та інші чинники, - дуже часто призводять до того, що ми маємо в реальності: боржник залишається «недоторканним».

Задля ефективності виконання слід використовувати всі засоби та методи впливу на боржника: від механізмів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» до інших механізмів і засобів, передбачених актами різних галузей чинного законодавства.

Так, практика доводить, що дуже ефективним (хоча й малопоширеним) засобом впливу на боржника є заборона останньому (а також і керівнику боржника – юридичної особи) виїжджати за межі України. Подібні правові механізми детально визначені ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» [5] та ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України [6].

У межах проведення цього дослідження було направлено інформаційний запит до Державної прикордонної служби України на предмет отримання безпосередніх статистичних даних щодо кількості осіб, щодо яких застосовано подібні обмеження. З отриманої на запит офіційної відповіді вдалося дізнатися, що протягом 2011 р. на виконання до Адміністрації Державної прикордонної служби України надійшло 7 тисяч заборон виїзду за межі України, 2012 та 2013 рр. – також 8,5 тисяч, 2014 р. – майже 15 тисяч заборон. На теперішній час ситуація має таку ж тенденцію та істотно не змінилася.

Отже, попри наявність на виконанні мільйонів виконавчих документів такий захід забезпечення виконання, як «м’яке» позбавлення права вільного пересування боржника (керівника боржника) не дістало широкого застосування. Така невелика кількість випадків застосування механізмів обмеження виїзду практично нівелює ефективність цього законодавчо передбаченого засобу впливу на боржника. На заваді стали й певні процесуальні перешкоди та складнощі, а також недостатня поінформованість юристів-практиків про подібні процесуальні можливості.

Ще одним з методів «непрямого», але дієвого впливу на боржників (їх посадових осіб, коли йдеться про юридичних осіб – суб’єктів господарювання) є кримінальне переслідування боржників (посадових осіб останніх) за вчинення кримінальних правопорушень, тією чи іншою мірою пов’язаних з невиконанням судових рішень.

З метою отримання об’єктивної та достовірної інформації про кількість переслідуваних осіб авторами було направлено низку запитів до Державної судової адміністрації України, Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України на предмет отримання відомостей про кількість кримінальних проваджень (справ) по кримінальним правопорушенням, які передбачено ст. 382 КК України (невиконання судового рішення) і ст. 388 КК України (приховання майна з-під арешту) [7].

Так, згідно з отриманими відповідями, протягом 2010 р. (до ухвалення нового КПК) було зареєстровано 281 заяву про злочини, передбачені ст. 382 КК України, 2011 р. – 469 аналогічних злочинів, і 275 злочинів станом на 20.11.2012 р. (на момент введення в дію нового Кримінального процесуального кодексу України) [8], яким було дещо змінено параметри реєстрації та розгляду кримінальних проваджень. Протягом аналогічних періодів за ст. 388 КК України, відповідно, було зареєстровано 99, 88 и 69 злочинів (порушених кримінальних справ).

Згідно з обліковими даними після застосування норм нового КПК України, який набув чинності з 2012 р., протягом 2013 р. було зареєстровано кримінальних проваджень за ст. 382 УК України – 3614, 2014 р. – 3261, протягом трьох місяців 2015 р. – 1208, а за ст. 388 КК України за ці ж періоди було зареєстровано 686, 569 і 202 кримінальних проваджень, відповідно.

Такі дані показують, що протягом проаналізованого періоду кримінально-процесуальні можливості було реалізовано лише частково,  і це не сприяло підвищенню ефективності процедури виконання судових рішень.

Це дозволяє констатувати, що вітчизняна правозастосовна практика настільки рідко звертається до притягнення боржників до відповідальності, що наразі вона обмежується «статистичною похибкою». Такий стан справ не сприяє виправленню порушників і досягненню ефективності вжиття заходів щодо профілактики вчинення правопорушень: складаються всі умови, коли для правопорушника вигідніше не виконувати судові рішення та перешкоджати цій процедурі, аніж виконати і втратити гроші.

Ще однією дієвою та перспективною нормою кримінального законодавства, застосування якої б давало можливість забезпечити реальність виконання судових рішень, вбачається ст. 219 КК України (доведення до банкрутства) [7].

Передусім, слід нагадати про те, що являє собою банкрутство. Згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [9] банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника погасити (виконати) свої зобов’язання перед кредиторами.

На наш погляд, банкрутство виникає тоді, коли посадові особи боржника так «догосподарювалися», що суб’єкт господарювання (точніше, суб’єкт підприємництва) внаслідок перевищення збитків над прибутками втратив можливість розрахуватися. Це можна проілюструвати на спрощеному умовному прикладі: купували товар за 100 одиниць грошей – продавали за 10 одиниць грошей, тобто ставилися безвідповідально й легковажно, або ж призводили до банкрутства підприємства навмисно шляхом виведення активів або виконуючи замовлення конкурентів тощо. Вважаємо, що практично в усіх подібних випадках довести підприємство до банкрутства можна лише умисно та свідомо.

Так само, з позицій здорового глузду і справедливості не може вважатися примустимою ситуація, коли останнім часом в Україні декількома провідними банками було оголошено стан неплатоспроможності, а  жодної відповідальної особи при цьому названо не було. Банкрутство сталося нібито «випадково», непередбачувано, через збіг прикрих обставин і зненацька. Внаслідок результаті подібних «прикрих несподіванок» десятки тисяч людей і суб’єктів господарювання втратили істотну частину своїх активів, що потягнуло за собою виникнення низки інших фінансово-кризових явищ за «ефектом доміно» і щодо інших учасників правовідносин. Фактично це можна назвати масштабною економічною диверсією.

Гроші «невдах»-вкладників не «зникли», а в них «просто» з’явилися нові господарі, котрі набули права власності на згадані активи не надто чесним, м’яко кажучи, шляхом. Активи банально розкрадаються через укладання та виконання завідомо невиконуваних угод та карколомних схем за участі десятків посередників-одноденок (з тим, аби було неможливо «знайти крайнього»).

За кожним випадком банкрутства має розпочинатися та здійснюватися кримінальне провадження з послідовним і невідворотним забезпеченням кримінального переслідування винних осіб. Тоді, під страхом кримінального покарання посадові особи потенційних «банкрутів» будуть змушені утримуватися від потрапляння у «випадкові» ситуації, коли очолюване підприємство залишалося без активів.

Однак, і тут статистика ефективності діяльності правоохоронних органів вражає своєю неефективністю. Обвинувальних вироків за ст. 219 КК України було: в 2010 і в 2011 рр. – по 2 відповідно, в 2012 р. – жодного, в 2013 р. – 1, в 2014 р. – знову жодного. Така тенденція зберігається й зараз.

З огляду на це, не є риторичним запитання у сфері виконання рішень господарських судів «а навіщо виконувати рішення судів та перейматися збереженням цілісності підприємства та ефективності його діяльності, якщо можна через «хитрі» схеми уникнути відповідальності та вкрасти грошей?». Зрозуміло, що остання альтернатива багато кому вдається більш привабливою. В таких умовах про виконання судових рішень господарських та інших судів можна лише мріяти.

Наведене дає підстави висновувати про таке:

1. Крім застосування системних норм Закону України «Про виконавче провадження» задля досягнення ефективності мети поставленого завдання (виконання судового рішення та відновлення прав та інтересів стягувача) слід використовувати й інші методи вольової процесуальної взаємодії проти боржника (його посадових осіб), передбачені та закріплені в інших нормативних актах.

2. Використання і застосування запропонованих норм і механізмів має багаторазово активізуватися зусиллями як державних виконавців, так і зусиллями стягувачів, представників стягувачів (які є єдиними особами, які реально об’єктивно зацікавлені у виконанні судового рішення у формі отримання активів (грошей та майна). До того ж, це сприятиме стабілізації господарського обігу та зробить невигідною і неприпустимою саму ситуацію з порушенням господарських зобов’язань: не матиме сенсу ухилятися від виконання зобов’язань, якщо боржник (його посадові особи) зазнають тих чи інших негативних впливів та факторів, які значно перевищують в своєму очікуванні отримані вигоди і здобутки.

 

Література:

1.Джумагельдиева Г.Д. Совершенствование механизма принудительного исполнения судебных решений: Брошюра / НАН Украины. Институт экономико-правовых исследований – Донецк: ООО «ЮГ-Восток» - 2007. – 40 с.

2.Авторгов Андрей. Не бойтесь частных исполнителей, 5 декабря 2014 года // Электронный ресурс - http://www.epravda.com.ua/rus/columns/2014/12/5/510394/

3. Про виконавче провадження. Закон України // Офіційний вісник України від 28.05.1999 — 1999 р., № 19, стор. 194, код акту 7518/1999

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про виконавче провадження» // Електронний ресурс - http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=2507%D0%B0&skl=9

5. Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України. Закон України // Відомості Верховної Ради України (офіційне видання) від 03.05.1994, № 18, стаття 101

6. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України від 08.10.2004 — 2004 р., № 40, / 40-42 /, стор. 1530, стаття 492

7. Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України (офіційне видання) від 29.06.2001, № 25, стаття 131

8. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (офіційне видання) від 08.03.2013 / № 9-10 /, стор. 474, стаття 88

9. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Закон України // Відомості Верховної Ради України від 04.08.1992 — 1992 р., № 31, стаття 440.

Категория: Юридичесике науки | Добавил: Administrator (23.11.2016)
Просмотров: 376 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]