Социальная философия и философия истории - Философские науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 09.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Философские науки

Социальная философия и философия истории

Репродукування моделей симуляції та їх смисли: закадровий сміх

Автор: Мальцева Ольга Володимирівна, к. філос. н., ДВНЗ «Приазовський державний технічних університет»

 

Постсучасна реальність дедалі більше перетворюється на гіперреальність. Як постулював Ж. Бодрійяр, «гіперреалізм – це вершина мистецтва і вершина реальності завдяки обміну між ними на рівні симулякра…» [1, с. 8-12]. Більшість дослідників постсучасного соціокультурного середовища схиляються до того, що поняття «симулякр» є найбільш ангажованим в постмодерний науковий дискурс. Впроваджений Платоном у філософію ще за античних часів, термін «симулякр» і сьогодні означає теж саме: привід, двійник, подоба речі. Проте останнім часом він набуває нових смислових відтінків, бо інакше тлумачиться походження симулякрів та їх функціональний вплив на індивіда і суспільство. Ж. Батай, який відновив обіг цього поняття в науці в к. ХХ ст., трактує симулякри як «суверені моменти», «приклади втечі буття та перервності досвіду» – це стани сп'яніння, еросу, сну, сміху та ін. [2]. Сучасні інтерпретатори  такого прочитання – Бодріяр, Дельоз, Джеймісон, Кожев, Клоссовскі, внесли додаткові конотації, розширили його зміст, значно збагативши розуміння сутності симулякрів та процесу симулякризації навколишнього світу, трансформації його в гіперреальність.

Приміром, Ж. Бодріяр поняття «симулякр» переносить у сферу соціокультурного досвіду. При цьому він доводить, що симулякри являють собою не просто гру знаків, а певні маркери реальності, що отримують своє значення лише всередині універсальної системи, яку вони самі й продукують. Симулякри містять у собі особливі соціальні відносини і створюють при цьому своєрідний ланцюжок: підробка, виробництво, симуляція. При цьому автор надає таке смислове значення цим поняттям: «підробка – являє собою пануючий тип «класичної» епохи, від Відродження до промислової революції; виробництво – є характерним типом промислової епохи; і симуляція характеризує сучасний тип розвитку суспільств, який регулюється кодами» [1, с. 6-13]. Бодріяр виділяє декілька стадій процесу симулякризації: просте відображення дійсності, спотворення дійсності, маскування відсутності дійсності, вдавана дійсність, симулякр, який взагалі не має жодного відношення до дійсності і зациклений сам на собі.

Сучасне суспільство, що його вже звично визначають як карнавалізоване середовище, серед численних об’єктів симуляції на помітне місце висуває такий важливий соціальний чинник, як сміх. Однак досі не існує докладних розвідок динаміки симулякризації сміху, тобто перетворення природної, неконтрольованої реакції, властивої людині, на його симулякризовану копію. Причому тут слід враховувати, що симулякрами поступово обертаються всі відтінки сміху: від посмішки до сарказму.

Використовуючи в якості методологічної основи філософську концепцію Ж. Бодріяра, у якій представлений зв'язок процесу симулякризації із розробленою ним же схемою соціального розвитку, можна артикулювати гіпотезу, відповідно якої сміх у процесі симулякризації пройшов декілька стадій: докапіталістична стадія розвитку (первісне суспільство з його ритуальним імітуванням сміху, приміром, – поховальний сміх традиційних культур); стадія «політичної економії» (буржуазно-капіталістичне суспільство з його намаганням використовувати підробки сміху та посмішки в раціонально-прагматичних і утилітарних цілях, наприклад, – явище «американської посмішки» як протиставлення «посмішці Дюшена», використання сміху як знаку, символу успіху й задоволення в рекламі та інших видах масової культури) та остання третя стадія сучасного розвитку суспільств, яка характеризується універсальним розповсюдженням симулякрів (високий рівень виробництва та інформаційних технологій, що дозволяє перетворити появу симулякрів на конвеєр, а оточуючу дійсність на світ суцільного симулякризованого (формалізованого і віртуального) сміху). Дослідники нинішньої стадії симулякризації сміху схиляються до думки, що саме застосування так званого закадрового сміху, стало початком його тиражування в промислових масштабах, а також імпульсом до його об’єктивації і розчинення у декораціях повсякденності.

Винахідником «сміху за кадром» є Чарльз Р. Дуглас, який запровадив штучний регіт, що сьогодні вже звично супроводжує комічні моменти в телесеріалах та різноманітних розважальних шоу. Ця ідея вперше спала на думку Дугласу ще на початку 1950-х років у процесі пошуку засобів підсилення або навіть підміни живої реакції телевізійної аудиторії. Цю проблему він розв’язав за допомогою спеціального клавішного механізму. Натискаючи на клавіші, можна було виробляти різні варіанти сміху. Вперше закадровий сміх був використаний в епізодах «Шоу Джека Бенні» та «Я кохаю Люсі», а сьогодні його модернізований варіант застосовується повсюдно.

Існують різні інтерпретації феномену закадрового сміху. На думку російського публіциста М.В. Кононенко, сміх за кадром указує «не зовсім розумним людям» на момент, коли на екрані відбувається щось смішне. В термінології філософа А. Зупанчича винахід Дугласу є маркуванням виникнення комічного моменту. Дослідник В. Левченко негативно оцінює закадровий сміх, позаяк, з його точки зору, він подібний до роз’яснення жарту, омертвляє смішне і не дає глядачеві самостійно розрізняти його.

Сучасний філософ словенського походження Славой Жижек відзначає, що «…ця надмірна, заглушуюча присутність ховає від наших очей нечуваний парадокс «сміху за кадром»: якщо поміркувати з приводу цього феномену, ми побачимо, що він підриває природне уявлення щодо наших сокровенних емоцій» [3]. Жижек зображує цей феномен як підступний: за коротким періодом незручності, коли телеекран буквально сміється замість тебе, або на моєму місці, приходить звикання. Якщо спочатку переживаєш короткий шок, оскільки не просто прийняти те, що невідомий механізм «сміється замість мене», здається, що в цьому явищі є щось невідворотно непристойне, то з часом до цього явища звикаєш, й воно сприймається вже як цілком «природне». Проте є і те, що не перестає турбувати навіть згодом: моє інтимне почуття може бути радикально екстерналізоване, я можу «плакати і сміятися за посередництвом іншого» [3].

Як це не дивно, але винахід Дугласу доводить, що такий «примітивний» механізм, як закадровий сміх працює у високорозвинутих суспільствах. Жижек пише: коли я ввечері приходжу додому, занадто вимотаний для занять чимось осмисленим, можна увімкнути телевізор і просто подивитися серію «Посмішок», «Друзів» чи іншого серіалу; навіть коли я не сміюсь, а просто тупо дивлюся в екран, втомившись після важкого робочого дня, тим не менш, я відчуваю себе після цієї передачі свіжіше. Жижек вважає, що закадровий сміх зовсім не покликаний розсмішити глядачів. Напроти, телеекран сам реагує на свої жарти, дозволяючи глядачам займатися іншими справами і тим заохочуючи «бездумну, лихоманну активність». При цьому для авторів шоу важливо, щоб глядач відчував себе так, немовби би він сміявся сам [3]. Фактично таким чином створюється ситуація усунення суб’єкта сприйняття смішного та об’єктивація сміху.

Роберт Пфайфер недавно запропонував поняття «інтерпассивність» (interpassivity) задля описання парадоксального явища, що виникло із появою нових електронних медіа: більш немає пасивного споживання творів мистецтва чи текстів – тепер я вже не просто дивлюся на екран, я здебільшого взаємодію з ним, вступаючи у діалогічні відносини. Проте є і інший бік «інтерактивних нарративів», вони замість пасивного спостереження за тим, що відбувається на екрані, позбавляють мене власної пасивної реакції задоволення (або трауру, або сміху). Виходить, що сам об’єкт «насолоджується шоу» замість мене. Тобто відбувається вилучення суб’єкта сприйняття, телевізор живе власним життям він сам жартує та сам реагує на жарти. Глядач стає зайвим.

Втім, є спроби знайти в цьому симулякризованому сміху позитивні якості. Так, учені з Казані, погоджуючись з Жижеком в основному, знаходять у «інтерпасивності» закадрового сміху позитивні сторони і смисли, а саме: можливість дистанціюватися від примітивізму маскульту та шоу-бізнесових проектів. Глядач, так би мовити, перекладає тягар споживацької насолоди на чужі плечі й може ідентифікувати себе як мислячу, творчу істоту з достатнім рівнем критичності та розрізняти важливе, значиме, справжнє від штучних надуманих симуляцій. Отже, можна зробити висновок, що навіть симулякризований сміх виконує різновекторні соціальні функції: з одного боку, доводить до абсурду стан гіперреальності, а з іншого, – на контрасті з нею дозволяє прокинутися від її гіпнозу та зосередитися на актуальних цінностях і живих емоціях.

 

Література:

1. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж. Бодріяр. – К.: Основи, 2004. – 230 с.

2. Клоссовски П. Симулякры Жоржа Батая / П. Клоссовски // Танатология Эроса. – СПб.:Мифрил, 1994. – С. 82.

3. Жижек С. Похихикай мне, пожалуйста / С. Жижек // Славой Жижек о пассивном восприятии и закадровом смехе.– [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.vavilon.ru/textonly/issue12/zhizhek.html

Категория: Философские науки | Добавил: Administrator (25.12.2014)
Просмотров: 501 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 1
1  
Просто неймовірне дослідження. Вперше читаю про щось подібне. Згадуючи, перегляд друзів, можу сказати, що інколи «сміх за кадром» лише заважав. А, інколи, навпаки, стимулював до запального сміху, створюючи ілюзію, що не сама сміюся з вчинків та слів героїв серіалу, а групою переглядаючих стрічку .

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]