Академия наук

Починаючи від М. Бубера у філософській антропології змінюються акценти щодо розуміння людського буття. Монологічний світ філософії свідомості відходить за задній план, відкриваючи дорогу діалогічному співбуттю людей в світі. Саме у Бубера поняття комунікації та «іншого буття» виводяться у ранг засадничих для розуміння людського буття.

На думку Бубера, «ми спроможні осягнути сутність людини, принаймні підійти до її неї, шляхом висвітлення її відношення до іншого буття, спілкування з іншими людьми, тобто тоді, коли навчимося розуміти її діалогічну природу, її здатність буття-з-іншими» [1, 109]. Тільки ця найгрунтовніша істина «людського спілкування», на думку Бубера, дає нам змогу подолати відчуженість людини від світу, а також монологізм не лише попередньої, але й сучасної йому філософії.

Розв’язання питання про сутність людини має виходити із усвідомлення двох екзистенційних ситуацій, в яких перебуває людина, а саме: діалогічної і монологічної. Саме ці дві ситуації відповідають двом основним «світам», в яких, на його думку, перебуває людина, це «Я-Воно» світ та «Я-Ти» світ. «Світ для людини є подвійним у відповідності із подвійністю головних слів, які вона може сказати. Головні слова – це не окремі слова, а пари слів. Перше головне слово – це пара Я-Воно… Основні слова не виражають щось таке, що могло б бути поза ними, поте будучи сказаними вони покладають існування» [2, С. 24]. Обидва цих відношення є засадничими для людського існування, адже розкривають дві основні сфери людського буття: відношення до світу та відношення до інших людей.

Отже, перший тип буттєвого  світовідношення позначається у Бубера відношенням «Я-Воно». Цей тип відношення характеризується як монологічний, утилітарно-практичний рівень буття, в якому людина існує на рівні своїх повсякденних рутинних справ. «Світ як досвід належить основному слову Я-Воно. Основне слово Я-Ти створює світ відношення» [3, С. 132]. При цьому світ Я-Воно, хоча і є необхідним, проте він не дає людині, яка живе лише в його рамках, подолати свою самотність та відчуження. Я-Воно – це світ повсякденного досвіду, світ речей, який має когнітивно-прагматичний характер. «Досліджувати, споживати та використовувати – ось основні виміри Я-Воно відношення» [1, С.112]. Це світ техніки, користування, підприємництва, бажань, спостережень та експериментів, «світ намірів, пропаганди й реклами, бюрократії та її тиску, світ речей, які протистоять нам як окремі предмети, не пов’язані  з нами; у цьому світі працюють, спільно діють, впливають одне на одного, займаються підприємництвом [ 1, С. 112].

Тобто це все ж таки світ взаємодії людини з речами та іншими людьми; але ця взаємодія розуміється скоріш більш прагматично, люди та їхні стосунки розглядаються в такому світі як «речі серед речей», вони спостерігаються та описуються з точки зору зовнішньої системи координат. Цей світ за видимої інтерсуб’єктивності та взаємодії все ж таки не дає людині вирватися за рамки своїх функцій. Він атомізує її «спрямовує на усамітнення та відчуження від усіх інших, виокремлює, викривляє і замикає на собі людське буття та єство» [4, С. 164]. В рамках такого підходу неможливо цілісно осягнути сутність людини бо цілісність тут перетворюється на «сукупність» окремих її ознак.

Найбільшого ж спотворення в рамках Я-Воно відношення зазнає, за словами Бубера, саме «між-людський», інтерсуб’єктивний вимір буття. Люди живуть в ньому не разом, а поруч одне одного, на них поширюється перетворення всіх елементів світу на речі. Людина пручається, намагається вирватися з лона прагматизму цього монологічного світу, але тут навіть діалог лишень маскує достотну монологічність. Жодні розмови, спілкування в межах цього світу, навіть розмови закоханих, не розриваються цю домінуючу монадність буття. Вони маскують і тим самим ще більше спотворюють образ цього феномена, бо насправді атомізовані люди говорять не одне з одним, а самі з собою, «насолоджуючись власною самотністю» [1, С. 113].

Утилітрано-функціональні форми спілкування, що є атрибутивними для монологічного світу, не сприяють, за Бубером, перетворенню індивіда в особистість, а навпаки, постійно повертають його в царину індивідуалістичної свідомості. Витлумачена в такий спосіб індивідуальність займається виключно собою, своїм характером, національною належністю, творчістю й т.п. Іншими словами, уточнює свою думку Бубер, «індивідуальність у монологічному світі не бере участь у жодній реальності, не переймається жодною з них. Вона відмежовується від інших і хоче, завдяки цьому, придбати якнайбільше – шляхом пізнання та використання. Це її динаміка – відокремлення та присвоєння як такі» [4, С. 107]. Тобто не тільки спілкування, але й усе життя людей у цьому світі підпорядковується загальному принципу, каже Бубер, редукованої кількісної конкретності, або все нівелюючому та атомізуючому принципу загальної користі.

Та попри все негативні характеристики, «несправжнього, монологічного» світу, людина все ж таки має в ньому нагальну потребу, не може жити без нього. Вони достоту є необхідними для людини, але недостатніми для виявлення її самості. І саме не­достатність монологічного Я-Воно, відношення і є першопричиною прориву до світу «Я-Ти відношення»,  до діалогічної комунікативної ситуації: до головного слова Я-Ти. Коли людина говорить світові «Ти», то перед нею на противагу зовнішній предметності відкривається таємниця. До того ж «Я-Ти» відношення – не лише головний вимір «справжнього, діалогічного світу», але й сутність поняття «відношення», яке Бубер вибирає з самого початку для характеристики справжнього людського спілкування. «Спочатку існує відношення, - підкреслює він, - як категорія сутності, повнота, всеохоплююча форма, модель душі; воно апріорне і природжене» [2, С. 118].

Завдяки поняттю діалогічної комунікації розкривається не лише світ для людини, але й сама людина доходить до сутності не лише зовнішнього, а, насамперед свого внутрішнього світу. Людина пізнає свою сутність насамперед за допомогою іншого, який знаходиться навпроти неї. За висловом М. Бахтіна, «бути — означає діалогічно спілкуватися. Коли закінчується діалог, усе закінчується. Тому діалог, власне кажучи, не може і не повинен скінчуватися» [5, С. 434.]

Література:

1.     Ситниченко С.А. Першоджерела комунікативної філософії. – К.: Либідь, 1996, - 176 с.

2.     Бубер М. Я и Ты. //  Два образа веры. М.: АСТ, 1999. – 590 с. - С. 24-121.

3.     Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. М.: АСТ, 1999. – 590 с. - С. 301-439.

4.     Андрос Є.І. Комунікативний вимір буття як фундаментальне опосередкування колізії сутності та існування // Людина в есенцій них та екзистенцій них вимірах. - К.: Наукова думка, 2004. – 248 с., С.155-201.

5.     Бубер М. Перспектива // Ситниченко С.А. Першоджерела комунікативної філософії. – К. 1996. с. 149 – 157.