Теория и методика профессионального образования - Педагогические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции

Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Педагогические науки

Теория и методика профессионального образования

Диверсифікація навчально-виховного процесу як необхідна умова формування професійної майстерності майбутніх учителів історії Автор: Єрмоленко Алла Олександрівна, аспірант кафедри професійної освіти та безпеки життєдіяльності Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка На основі аналізу сучасних тенденцій розвитку освіти стає цілком зрозуміло, що однією з умов формування професійної майстерності майбутніх учителів історії є реалізація диверсифікації навчально-виховного процесу в освітньому закладі. Розглянемо поняття диверсифікації освіти, ступінь вивченості даної проблеми. Диверсифікація освіти – одне із соціально-педагогічних явищ, що характеризує сучасний період розвитку освітньої системи й виступає як педагогічна інновація. Вітчизняні та зарубіжні дослідники вкладають у це поняття різний зміст. У сучасному словнику іноземних слів даний термін має таке тлумачення: «Диверсифікація (лат. diversus різний + facere робити) 1) різноманітність, різнобічний розвиток; 2) проникнення спеціалізованих фірм (промислових, транспортних, будівельних) в інші галузі виробництва, сферу послуг тощо, в результаті чого виникають багатогалузеві комплекси; 3) розширення асортименту вироблених виробів і видів послуг, що надаються» [1]. Проаналізувавши вживання даного терміну в літературі, пов’язаної з проблемами освіти, В. Байденко зробив спробу класифікувати найбільш типові випадки його використання в освіті [2]. 1. Вживання терміну «диверсифікація» в сенсі структурного різноманіття: – диверсифікація освіти за термінами, змістом, методами навчання (А. Галаган і Г. Полянська, В. Кінельов, Ю. Татур); – диверсифікація освітніх структур і програм (Р. Маклін, Т. Хюсен); – диверсифікація як механізм посилення індивідуалізації навчання (С. Смірнов); – диверсифікація цілей і діяльності навчальних закладів (Т. Ешер і Ж.-К. Шевайе); – диверсифікація як тенденція зміни складу і змісту соціально-гуманітарних дисциплін, розширення кола соціальних і гуманітарних наук (І. Іванівська, Н. Карева, Л. Коханович); – диверсифікація систем підготовки фахівців (Г. Халіков). 2. Вживання терміну «диверсифікація» при описі освітніх політик: – диверсифікація змісту освіти – в першу чергу гуманітарного – і мережі освітніх установ; – диверсифікація як створення більш гнучкої системи освіти, здатної чутливо реагувати на будь-які рухи в сфері кон’юнктури ринку праці, як фактор згладжування соціальної напруженості навколо проблеми доступу до престижної університетської освіти, як спосіб вдосконалення освітньої системи (С. Смірнов); – диверсифікація як трансформація напрямів підготовки фахівців, що досягається за допомогою реалізації навчальним закладом системи адаптаційних заходів (В. Кінельов); – диверсифікація система заходів, що приймається урядом (О. Альборнос); – як розширення системи освіти з метою забезпечення доступу до певної ступені професійної освіти й надання можливості переходу з одного ступеня на інший (Дж. Сінгх). 3. Багатоаспектне вживання терміна «диверсифікація»: – легітимне закріплення реальної ринкової диверсифікації на основі рейтингової системи (В. Кінельов); – диверсифікація джерел фінансування навчальних закладів (Т. Ешер і Ж.-К. Шевайе); – система освіти з широко диверсифікованим попитом (Т. Ешер і Ж.-К. Шевайе); – диверсифікація академічної підготовки в сенсі вивчення дисциплін і використання програм, які охоплюють концепцію освіти і виробництва з головною метою з’єднання теоретичних знань і практичної роботи (Т. Маліямконо); – диверсифікація та стратифікація освіти (Ф. Альтбах); – диверсифікація та гармонізація освіти і суспільства (О. Ківенен, Р. Рінне). Диверсифікація навчально-виховного процесу розуміється нами як система, що характеризується цілісною варіативністю взаємопов’язаних структурних компонентів: змісту, методів, форм, засобів, організаційних особливостей. У рамках системи професійної педагогічної освіти диверсифікація виявляється в таких характеристиках: – багаторівневість освіти; – багатоступінчастість професійної підготовки кадрів; – варіативність і гнучкість освітніх програм; – багатофункціональність навчальних закладів; – видовий плюралізм та інституційна активність системи. Завдяки цьому відбувається «розгортання» на особистісні та регіональні запити в рамках системи професійної освіти, забезпечується зміна моделей освітнього продукту, здійснюється становлення ринку освітніх послуг, альтернативності освітніх полів. Говорячи про перевагу багатоступінчастої підготовки, слід зазначити, що вона розширює можливості варіативності навчання, тобто вибору різних освітніх і професійних програм, посильного шляху або його зміни при порівняно малих втратах. Студенти, які отримують ступеневу освіту, мають можливість більш вигідного працевлаштування за базовою спеціальністю або додатковою спеціалізацією. Таким чином, вирішується проблема орієнтації студентів на ринок праці, їх професійну та психологічну адаптацію до сучасних вимог, що висуваються суспільством до освітніх послуг. Багатоступенева система професійної підготовки, характеризує послідовний перехід з рівня на рівень, від однієї кваліфікації до іншої. При послідовній побудові змісту підготовки студент проходить за період навчання кілька кваліфікаційних рівнів (бакалавр – спеціаліст – магістр) один за одним. При послідовно-паралельній побудові змісту він має можливість обрати той чи інший ступінь підготовки й відповідно спеціалізацію в процесі навчання (бакалавр – спеціаліст або бакалавр – магістр). Переваги використання ступеневої системи підготовки особливо яскраво виявляються на стиках двох кваліфікаційних рівнів освіти: бакалавр і спеціаліст, коли студенти можуть, виходячи з особистих інтересів і регіонального запиту суспільства, обрати спеціалізацію, за якою буде здійснюватися подальше навчання за будь-якою формою (очною, заочною, дистанційною, екстернатною). Це дає можливість оволодіння кваліфікацією, яка має запит у даний період, що веде до наявності «стабільного багажу» для працевлаштування в складних економічних умовах. Виходячи зі специфіки диверсифікації – наявність варіативності і гнучкості освітніх програм – цілком очевидно, що сучасні спеціалізації, відображені в переліку кваліфікацій, повинні бути: – широкого профілю, тобто наявність базового і підвищеного рівнів; – відповідати міжнародним класифікаторам і стандартам; – бути налаштовані на ринкові ініціативи, що виникають та діють у країні; – коректно взаємодіяти з предметним наповненням загальноосвітніх навчальних закладів; – містити прогнозовані результати. При цьому варіативність змісту освіти може бути забезпечена за рахунок гнучкості освітніх програм. М. Ярошенка та А. Герасимова розглядають принцип гнучкості як провідний принцип розробки змісту освіти й навчання у вишах, визначають його як забезпечення «швидкого (оперативного) пристосування (перебудови, адаптації) змісту освіти до мінливих вимог підготовки фахівців відповідно до галузевих, регіональних, національних особливостей, специфіки взаємодії навчальних закладів з підприємствами-замовниками, особистих запитів та інтересів учнів» [3]. Під такою якістю, як гнучкість освітніх програм, необхідно розуміти такі їх інтегровані характеристики, як адаптованість до особистісних та інших потреб, відкритість і можливість реалізації в багаторівневих, ступінчастих і багатофункціональних навчальних закладах. Словом, гнучкі освітні програми передбачають забезпечення диверсифікованих освітніх структур та систем. Гнучкість освітніх програм посилюється за рахунок: – збільшення числа спеціалізацій; – індивідуалізації навчання, зокрема, введення творчих лабораторій та факультативних курсів або компонентів змісту освіти за заявками замовників кадрів; – введення додаткових освітніх програм, у тому числі на комерційній основі; – блочно-модульних систем формування змісту навчання за професійно спрямованими предметами; – оперативного оновлення змісту освіти з урахуванням прогнозу розвитку галузі або прогностичних оцінок у розвитку науки, техніки й технології. Кількість реалізованих у педагогічних вишах додаткових спеціалізацій за напрямом «Історія», на сьогоднішній день – становить п’ять. Індивідуалізація й диференціація навчання безпосередньо пов’язана з рівнем базових знань і вимог до випускника за фахом і виражається як в технології педагогічного процесу, так і у введенні дисциплін за вибором студентів, факультативних курсів. За період навчання кожен студент має можливість вивчити, крім обумовлених нормативних дисциплін за фахом, сім дисциплін циклу соціально-економічної підготовки на вибір з 20 запропонованих (табл. 1.6); від 2 до 8 дисциплін за вибором студентів із додаткової та основної спеціальності. Отже, пропоновані дисципліни спрямовані на поглиблення професійних знань, умінь і навичок, на формування особистісних якостей майбутнього вчителя історії. Гнучкість за рахунок введення додаткових освітніх програм теж має місце. Майбутні вчителі історії можуть отримати додаткову освіту при вивченні дисциплін за вибором: «Методика самостійної роботи» і «Методика польових археологічних досліджень». Безпосередньо з вищезазначеною характеристикою взаємодіє такий показник диверсифікації як багатофункціональність вишів. Під багатофункціональністю розуміється не лише навчання фахівців у різних формах (очно, очно-заочно, заочно), а й виконання навчальним закладом функції підвищення кваліфікації фахівців та їх перепідготовки. Розглядаючи характеристику видового плюралізму та інституційної активності вишів, слід звертати увагу на вирішення наступних завдань: – подолання деформацій, що склалися в колишній системі підготовки; – цілеспрямована орієнтація педагогічного вишу на попит, потреби та інтереси різних соціальних та професійних груп населення; – розвиток нових видів освітніх послуг, що відповідають сучасним запитам; – створення можливостей для розвитку недержавних вишів. Зрозуміло, що не всі завдання посильні педагогічному колективу кафедр, частина з них реалізувалася на рівні університету. Таким чином, узагальнюючи теорію і практику вирішення проблеми диверсифікації освіти в умовах педагогічних вишів, можна виділити основні умови, необхідні для їх успішної реалізації: – доцільність інновацій, їх відповідність запитам суспільства й особистості; – відповідність змісту освіти освітнім стандартам; – завершеність змісту освіти на кожному етапі навчання; – правова відповідальність юридичних і фізичних осіб за якість підготовки на кожному етапі навчання; – психологічна підтримка студентів та їх профорієнтація в процесі навчання для надання допомоги у виборі освітньої траєкторії; – перебудова технології навчання з урахуванням диверсифікації навчально-виховного процесу. Література: 1.Современный словарь иностранных слов. – М.: Русский язык, 1992. – 425 с. 2.Байденко В.И. Диверсификация среднего профессионального образования / В.И. Байденко. – М.: НИИВО, 1995. – 44 с. 3.Ярошенко Н.Г. Гибкость содержания образования и обучения в новом поколении учебно-программной документации для средних специальных учебных заведений / Н.Г. Ярошенко, А.Г. Герасимова // Взаимосвязь содержания, форм и методов обучения в средних специальных учебных заведениях: [сб. науч. тр.]. – М.: НИИВО, 1990. – С. 36-41.
1 2 3 4 5 Категория: Педагогические науки \| Добавил: Administrator (18.01.2012)
Просмотров: 1338 \| Рейтинг: 5.0/1