Академия наук

Основні підходи у сучасній філософії освіти

Автор: Бушман Ірина Олександрівна, кандидат філософських наук, доцент, Інститут вищої освіти НАПН України.

Національний контекст менеджменту якості складають державні механізми та соціальна ситуація, яка здійснює значний вплив на функціонування та розвиток вищої освіти. Системі вищої освіти України притаманний високий рівень централізації, тому здійснення окремих напрямків професійної підготовки визначають насамперед державні механізми та засоби. Їх, як відомо, складають прийняття законів, розробка нормативних актів, державних програм розвитку освіти, процедури ліцензування, акредитації, розробка стандартів, підтримка державою розвитку науки, підготовка та підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників, фінансування навчальних закладів, сприяння друку навчальної та наукової літератури, періодичних видань, розвиток інформаційних технологій, бібліотек. У наш час на державному рівні визначають навіть технологію організації навчального процесу, яка зараз є спільною для всіх вищих навчальних закладів.

Накопичений Європою досвід менеджменту якості для України є взірцем, але його механічне перенесення на українське підґрунтя може не дати очікуваних результатів. Це пов’язане з тим, що вища освіта європейських країн пройшла тривалий історичний шлях та їй притаманні численні властивості, які є підґрунтям побудови сучасної системи. Ці властивості є природними для вищої освіти Європи, тому можуть навіть не сприйматися як обов’язкові умови гарантій якості. Але ці умови є дуже важливими для України: демократичні традиції організації вищої освіти; підходи до організації діяльності викладачів (процедура отримання посади, нормування структури навчальної та наукової діяльності, створення умов для праці, оцінка діяльності викладача, систем оплати праці); індивідуалізація навчального процесу; технології взаємодії вищої освіти та суспільства; технології вирішення управлінських завдань тощо. Тому без вирішення завдань, пов’язаних з цими умовами, створення в Україні системи гарантії якості вищої освіти неможливе.

До другої групи таких завдань відносимо ті, що пов’язані з нейтралізацію негативних особливостей української вищої освіти, наведених вище. Але стратегія створення системи гарантії якості не може бути побудована тільки на боротьбі з негативними виявами, тому третю групу складають завдання, пов’язані з розвитком позитивних властивостей та запровадженням інноваційних технологій гарантії якості.

Створення системи гарантії якості передбачає визначення не тільки структури завдань, а й засобів їх вирішення. Найбільш важливими такими засобами є модернізація законодавчої бази України, яка б дозволяла здійснити  необхідні реформи вищої освіти, створення агенцій оцінки діяльності ВНЗ, реалізація для вирішення накопичених проблем ідей стандартів ISO серії 9000, змістовне, а неформальне запровадження Болонських реформ, використання європейського досвіду системи гарантій якості.

Отже, у статті наведено аналіз трьох контекстів системи гарантії якості – європейського, національного – українського, інституційного. У зв’язку з тим, що в Європейських країнах не існує загальноприйнятої системи гарантії якості, то наведено найбільш важливі для сучасного етапу розвитку України її властивості. Національний контекст системи гарантії якості для України складають державні механізми управління та особливості соціальної ситуації в країні.

Інституційний контекст складають особливості студентів, викладачів, організації навчального процесу, управління навчальними закладами. Ці особливості значною мірою негативно впливають на якість діяльності ВНЗ.У статті запропоновано логіку створення системи гарантії якості в Україні, яка полягає в подоланні негативних та розвитку позитивних чинників вищої освіти країни, формуванні властивостей, притаманних вищій освіті Європи, запровадженні сучасного європейського досвіду гарантій якості.

Сучасна освіта – трактується дослідниками як відкрита нелінійна система, якій властиві цілісність, мульти–культуралізм, контекстуальність та діалогізм [5,с.202]. За нею зберігається функція підготовки до життя особистості, яка перебуватиме в світі багатоманітних зв’язків, здатної орієнтуватися в швидкоплинному житті, оскільки вона вмітиме адекватно сприймати зміни, усвідомлювати мінливість природною складовою свого життя. Сьогодення спонукає людину глибше замислюватися над майбутнім, розробляти нові наміри й орієнтації, «...теоретичне, філософське, світоглядне узагальнення яких створює другу складову загальної ідеології законотворчості для освіти й інших сфер життєоблаштування людини у порубіжні часи» [1,с.503]. Більшість сучасних учених, що займаються розробкою світоглядно–методологічних проблем освіти, вважають, що філософія сучасної освіти – це проміжна ланка між філософією і теорією педагогіки, яка виникла з метою вирішення тих складних проблем, що появилися на стику філософії з педагогічною діяльністю, і покликана відіграти роль світоглядно–методологічних засад реформування сучасної освіти.

Як стверджують фахівці основними функціями філософії сучасної освіти є: створення можливостей вибору філософських ідей чи певної філософської системи як загально методологічної основи для вирішення певних важливих проблем педагогічної діяльності і цілісного процесу реформування сучасної освіти; дидактична технологізація вибраних для розв’язання педагогічних проблем філософських ідей з метою впровадження їх у педагогічну практику і перевірки їхньої істинності або розробки відповідних їм теоретичних та практичних педагогічних механізмів упровадження у процеси формування особистості; виявлення загальних закономірностей зворотної дії освіти на філософію; виконання ролі загально методологічної основи систематизації всіх функцій та елементів педагогічної діяльності як у теорії педагогіки, так і в будь–яких видах педагогічної діяльності. Найважливіше значення для розв’язання названих вище проблем мають такі три напрями філософії освіти:

1) гармонійно–цілісний,

2) плюралістично–релятивістський,

3) напрям, оснований на ідеї поєднання першого й другого, тобто холістського та індивідуально–плюралістичного напрямів освіти.

Гармонійно–цілісний напрям філософії зумовлює відповідний розвиток педагогік, спрямований на досягнення певної вищої форми єдності між людьми з метою вирішення глобальних проблем – соборної єдності всього Людства. Усі філософські системи, які ставлять перед собою мету досягнення людством гармонійної єдності, філософ Карл Поппер назвав холістською філософією. Він вважав, що в минулому до цього напряму належало більшість філософських вчень, починаючи від ідей Платона і завершуючи марксизмом. Усіх їх об’єднує віра в можливість пізнання закономірностей розвитку світу і людини у ньому та надія на основі розрахунків за лінією причинно-наслідкових зв’язків досягти гармонії у суспільства та взаємовідносинах людини з навколишнім світом. На основі філософських систем цього напряму якраз у минулому й відбувалося становлення та розвиток більшості педагогічних теорій.

Оригінальним по–своєму є – плюралістично-релятивістський напрям філософії сучасної освіти або напрям, оснований на визнанні пріоритетного значення ідей педоцентризму, релятивізму і плюралізму. Представники цього напряму піддають критиці холістський вихідний принцип класичної педагогіки, насамперед, за деяку абсолютизацію значення суспільних вимог («треба»), що призводить до недооцінки ролі індивідуально-особистих інтересів учнів («хочу»), а також за те, що, завдяки цьому принципу, педагогічна діяльність значною мірою стала авторитарною і доросло–центристською. Авторитарна ж педагогіка, як відомо, не витримала покладених на неї надій. Зважаючи на це, на міжнародній комісії при ЮНЕСКО намагання управління освітою представниками авторитарної педагогіки визначалися як такий «освітянський шовінізм», що своїм ідеалом має «нірвану» суспільства, яке постійно навчається, дресирується, управляється педагогами» [8,с.91].

Цей напрям філософії сучасної освіти досить популярний. Причин цього декілька. По-перше, принципи плюралізму забезпечують швидкі темпи розвитку знань про окремі галузі людської діяльності, а тому й досягнення більшої ефективності в цих напрямах. По-друге, ще важливішим є те, що принцип плюралізму має демократичний і антидогматичний характер, що пов’язано з демократичним устроєм західних суспільств. Тобто він передбачає не тільки визнання деяких інших ідей, зокрема й тих, що суперечать йому, але й поважне ставлення до них, до інших систем освіти. Показовою стосовно цього є пропозиція П.Фейерабенда надати рівних прав науці, міфу, магії, релігії. Це доводить, що хоч демократичний принцип плюралізму і відкидає можливість досягнення людством повної гармонійної єдності або соборності, але він залишається особливою формою досягнення ним деякої вищої згоди у поєднанні основних типів світоглядів та основаних на них головних напрямів сучасної освіти. По-третє, у релятивістсько-плюралістичному напрямі філософії сучасної освіти значна увага приділяється формуванню творчої особистості та розвитку її унікальних здібностей, що вимагає належної орієнтації на особистісно зорієнтоване навчання та виховання [8,с.101].

Враховує філософія сучасної освіти й ідею негативної діалектики про неможливість зведення інтуїтивного, чуттєвого до будь-яких логічних закономірностей, у тому числі й діалектичних. Так, Т.Адорно критикує гегелівське і марксистське розуміння закону заперечення заперечень за його логічну схему тотожності, повторюваності, яка «умертвляє нове і незнайоме».

На його думку, тільки нова єдність раціонального мислення з його інтуїтивно-унікальними елементами пробуджує радісний і живий трепет природи, що струсила насильство. Отже, основна ідея третього напряму філософії сучасної освіти – подолавши пріоритетну роль вихідних принципів двох попередніх напрямів, здійснити такий синтез їхніх позитивних ідей, який сприяв би кращому вирішенню основних проблем сучасної освіти. Зрозуміло, що кожна з філософських систем певним чином стосується якогось із напрямів філософії сучасної освіти.

Література:

1. Андрущенко В., Губерский Л., Мялченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. – К.: Знання України, 2002. – 587 с.
2. Грабовський С. Самознаходження філософії // Українсько–Європейській лексикон. – С.52–56.
3. Дороз В. Філософія гуманізму, кросс–культуралізму та синергетики як теоретико–методологічна основа полікультурної освіти // Рідна школа. – 2009. – №2–3. – С.21–25.
4. Кремень В. Г.Філософія управління : підручник для студ. вищ. навч. закл./ В. Г. Кремень, С. М. Пазиніч, О. С. Пономарьов. – К. : Знання України, 2007. – 360 с.
5. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. – К., 1996. – 256 с.
6. Мень А. Свет человеческий. – М., 1991.
7. Мозговий І.П. Неоплатонізм І патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. – Суми, 2009. – 471 с.
8. Осипов В.Г. Социально–философский анализ современной концепции непрерывного образования. – Ереван, 1989.
9. Рашковский Е.Б. Лосев і Соловев // Вопроси философии. – 1992. – №4.
10. Соловьева Г.Г. Негативная диалектика. – Алма–Ата, 1990.
11. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. – Л., 1991.