Журналистика - Филологические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Четверг, 01.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Филологические науки
Журналистика
Репортаж: витоки становлення жанру
 
Автор: Бикова Ольга Миколаївна, асистент кафедри журналістики, Кам’янець‑Подільський національний університет імені Івана Огієнка
 
Західні дослідники вважають, що історія журналістики бере початок від 500 року до нашої ери, коли стародавні єгиптяни писали ієрогліфами на папірусах давні репортажі (сам термін «репортаж» походить від французького «reportage» і англійського «report», що означає повідомляти. Спільний корінь цих слів − латинський − «reporto» − передавати) [6; 26]. Тому можна стверджувати, що репортаж, як жанр журналістики, існує протягом віків. Про це також переконливо йдеться в дослідженні відомого швейцарського репортера й публіциста Жана Віллена «Нариси про репортаж. Його батьком був Геродот» [1]. Ж. Вілен наголошує на тому, що «репортаж існував тисячі років тому. Він повинен був існувати тисячоліття, тому що в ньому і тоді відчувалася нагальна потреба, …оскільки мала б існувати публіка, яка формувала на репортаж попит і тим самим створювала ринок, який наполегливо потребував  "товару”» [1; 8].
Ж. Вілен вважає Геродота не тільки батьком історіографії, але й батьком репортажу, оскільки його твори «не тільки за змістом, але й за своїм характером, за своєю формою написані по‑репортерськи… У своїх описах він намагається уникати сухості і протокольності. Де тільки трапляється можливість, Геродот за допомогою художніх засобів надає описам соковитості, вставляє анекдоти, вміло використовує різноманітні курйози» [1; 8].   
З цим важко не погодитися, оскільки праця Геродота справді має багато ознак, які дозволяють вести мову про «Історію» як про літературний твір репортажного характеру.
«Історії» Геродота притаманна така специфічна жанрова ознака репортажу як наявність документальної картини події, що дозволяє читачеві повірити тому, що відбувається. Деталі, які передають атмосферу події («Перси мали такий одяг і озброєння: на голові в них були м'які головні убори, так звані тіари, на тілі в них були хітони з рукавами різних кольорів і панцири з залізних лусочок, схожих на риб'ячу луску. На ногах у них були штани, а замість щитів вони мали плетениці з верболозу, а під ними висіли сагайдаки. Списи в них були короткі, а луки великі, стріли з очерету і, крім того, на правому стегні в них із пасів звисали кинджали» [2; 324]), розповідь автора, яка змальовує описи природи («Обидва війська зустрілися на великій, позбавленій рослинності рівнині перед містом Сарди. Цією рівниною течуть різні ріки і серед них Гілл, яка вливається в найбільшу ріку Герм, що витікає з гори, присвяченої Діндімійській Матері, і вливається в море неподалік від міста Фокеї» [2; 44]), зовнішність людей («Щодо будінів, то це велике і численне плем'я і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся» [2; 58]), живі голоси очевидців («Мені розповіли жерці Зевса у Фівах, що фінікійці викрали двох жінок із Фів, жриць, і що одну з них, як вони довідалися, продали в Лівію, а другу − в Елладу. І що ці жінки перші заснували пророчі святилища, які існують в обох згаданих мною країнах. А коли я їх спитав, звідки вони дізналися про все те, що так докладно мені переказали, вони відповіли на моє запитання, що старалися, скільки могли, знайти цих жінок… А ось-що кажуть пророчиці в Додоні…» [2; 84]) – це все створює «ефект присутності» читача на місці події.
Геродот − безпосередній очевидець того, що відбувалося, він описує події, доповнюючи опис своїми особистими враженнями і зауваженнями: «Те, що я розповів, було почерпнуто з того, що я бачив, і з моїх міркувань, і з відомостей, про які я тут розпитував» [2; 74]. Стародавній історик особисто зустрічався з людьми, які брали участь у події, спілкувався з ними і це дозволило йому намалювати живу картину тогочасної дійсності: «Я вирушив також до Тіра у Фінікії, де я чув, що існує святилище Геракла. Я побачив це святилище, прикрашене багатьма різними пожертвами, і серед них там були два стовпи, один із щирого золота, а другий із дорогоцінного смарагду, такий великий і вночі він блискотів. Я зав'язав розмову із жерцями бога і спитав їх, скільки років тому було побудовано це святилище» [2; 75]. Як бачимо, автор по‑різному проявляє свою присутність у тексті, але категорія авторського «Я» вказує на те, що Геродот як очевидець події всю відповідальність за достовірність фактів бере на себе, що він описує лише те, що сам бачив і чув, відчував і переживав. 
Цими самими методами (спостереження, усне опитування джерел інформації) користуються і сучасні репортери, змальовуючи у своїх матеріалах те, що вони бачили на власні очі, чули на власні вуха.
Відтак, опис події, який є основною ознакою репортажу, є і визначальною ознакою «Історії» Геродота.
Визвольна війна, яку греки вели проти величезної перської держави, описана стародавнім істориком без будь-якого натяку на те, щоб якось очорнити ворога або навмисно спотворити факти на догоду упередженої концепції. А картина розселення скіфських племен, їх звичаї та суспільний лад, одяг і способи пересування − все, описане Геродотом, в основному підтверджується археологічними дослідженнями, вмістом скіфських курганів, пам'ятками образотворчого мистецтва.  
Отже, можна зробити висновок, що «Історія» постала внаслідок величезної праці Геродота зі збирання й опрацювання інформації. Це була документальна праця, а документалізм – одна з основних жанрових ознак репортажу.
Учнем Геродота був Фукідід. Цей давньогрецький історик під час Пелопоннеської війни між грецькими полісами на чолі з Афінами і Спартою за гегемонію в Елладі був обраний стратегом. Програвши битву під Амфіополем, Фукідід зазнав осуду в Афінах і змушений був піти у вигнання. Оселившись у Фракії, він почав писати «Історію Пелопоннеської війни», вважаючи своїм обов’язком продовжити справу Геродота з того місця вітчизняної історії, на якому її припинив його славний попередник [4; 18].
На відміну від Геродота, Фукідід надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини, що спричинили певний розвиток подій. Його праця відзначається конкретністю та науковістю.
У своїй «Історії» Фукідід правдиво описує громадянську війну, її жахи, страждання людей, трагічні помилки політичних діячів, які призвели до безглуздої загибелі молоді Афін. Праця історика базується на багатьох джерельних документах − договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях, свідченнях очевидців і саме це дозволило авторові змалювати справжню картину війни. За його словами, він «записував події, очевидцем яких був сам, і те, що чув від інших, після точних, наскільки можливо, досліджень кожного факту окремо взятого» [4; 18].
Так, наприклад, ведучи оповідь від третьої особи, автор дає нам яскравий взірець літературного матеріалу, написаного в класичному репортажному стилі: «Розбиті коринтяни почали відступати, а один досить значний їх загін, жорстоко переслідуваний ворогом, збився з дороги і потрапив на землю якоїсь приватної особи. Навколо цієї землі була глибока канава, яка не дозволяла війську вийти звідти. Афіняни помітили це, з фронту замкнули коринтян гоплітами, навколо розставили легкоозброєних воїнів і всіх, хто потрапив на цю землю, перебили камінням; тяжким лихом було це для коринтян. Але більша частина війська все ж повернулася додому» [5; 97]. Поданий уривок – не звичайна констатація факту, Фукідід, використовуючи яскраві деталі та подробиці, емоційно впливає на читачів, змушує їх подивитися на подію очима автора.  
Фукідід уникає власної характеристики політичних, воєнних та інших діячів. Об’єктивності та переконливості надає «Історії» пряма мова історичних осіб: Перікла, Клеєна, Нікія, Архідама, Алківіада і багатьох інших. Такий прийом зустрічався й у Геродота, але майстерність Фукідіда виявилася в тому, що пряма мова героя відображає справжній характер людини: наприклад, зухвалість Алківіада («Дійсно, афіняни, мені слід бути воєначальником, а не будь-кому іншому, до того ж я вважаю себе гідним влади» [5; 357]), грубість Сфенелаіда («Хоча афіняни і були доблесними за старих часів у боротьбі з персами, та тепер по відношенню до нас вони підло вчинили, а тому вдвічі заслуговують покарання, так як із людей порядних стали негідниками. Ми ж якими були тоді, такими залишаємось і тепер. Тож не дозволимо, якщо будемо мудрими, ображати наших союзників, і покараємо афінян» [5; 48]). Пряма мова людей, учасників події, посилює ефект достовірності, документальності. Таким чином, бачимо у праці давньогрецького історика ще один неодмінний компонент багатьох сучасних репортажів.
Подекуди промови подаються попарно, агоністично, наче словесне змагання, що має всебічно висвітлити спірні погляди чи позиції (наприклад, промови Нікія і Алківіада). Оповідь стає динамічною, живою, що також властиво для жанру репортажу.
Для «Історії Пелопоннеської війни» властива ще одна специфічна властивість репортажу – «ефект співпереживання». Змальовуючи жахіття війни («Нарешті, коли гори трупів, нагромаджені один на одного, лежали в річці, і воїни були частково винищені у воді, а ті, кому вдалося не потонути, були порубані кіннотою, Нікій здався Гіліппу» [5; 467]), страждання невинних людей («Саракузяни жорстоко ставились до полонених. Бранці жили у глибокому і тісному приміщенні. Вдень вони страждали від пекучих променів сонця та від задухи. Восени ночі стали холодними і різка зміна температури спричинила небезпечні хвороби. Місця для всіх не вистачало і полонені були змушені тут же, у цьому приміщенні, справляти свої природні потреби. Стояв нестерпний сморід, оскільки ніхто не виносив трупи померлих від ран та хвороб. Крім того, полонені мучилися від голоду та спраги» [5; 469]), автор, використовуючи образну та насичену подробицями мову, викликає співчуття читачів до ні в чому неповинних жертв. Саме емоційно забарвлений стиль розповіді додає матеріалу більшої переконливості й викликає у читачів відчуття, наче вони теж перебувають у вирі подій.
Давньогрецький історик Ксенофонт продовжив обірвану смертю справу Фукідіда. Його найвизначнішою історичною працею став «Анабазис» («Похід десяти тисяч»), що також побудований на особистих свідченнях автора.
Написаний «Анабазис» за всіма канонами репортажу. Щоб дати можливість читачам побачити і відчути те, що побачив і відчув під час військового походу сам автор, Ксенофонт стисло, динамічно, емоційно і яскраво зображує події: «…Випав такий глибокий сніг, що він покрив зброю і людей, які лежали на землі, і ніби скував по ногах в’ючну худобу. Було дуже боязко встати, оскільки сніг, який ще не встиг розтанути, зігрівав людину, що лежала під ним. Коли ж Ксенофонт наважився встати і, неодягнений, почав рубати дрова, то піднявся ще один чоловік, відібрав у нього сокиру і взявся за роботу. Слідом за ним почали вставати й інші, вони розпалювали багаття та натиралися маззю» [3; 59].
Вдало підібрані деталі створюють «ефект присутності» і читач ніби на власні очі бачить саму подію: «По ту сторону річки Єфрат, у переходах пустинею, трапилося велике і багате місто, що називалося Харманда. У цьому місті солдати закупили харчі, а добиралися вони до нього на плотах таким чином: шкіряні покришки воїни набивали сіном, потім їх зв’язували і зшивали, щоби сіно не промокло. На них вони перепливали і забирали харчі, пальмове вино, хліб із проса, так як цих продуктів у тій країні було достатньо [3; 14]».
Ксенофонт зумів відобразити у своєму творі надзвичайно наочні, ніби вихоплені з живої дійсності, сценки: «Уже настав полудень, а ворог ще і не показувався. Після полудня стало видно стовп пилюки, здалека схожий на світлу хмаринку, та через деякий час на рівнині, на далекій відстані, виросла ніби чорна хмара. Коли ворог трохи наблизився, то заблистіли якісь мідні частини та вістря списів, ще можна було роздивитися полки. На лівому фланзі ворога знаходилися вершники у білих обладунках. Поруч із ними йшли загони, озброєні легкими плетеними щитами. Гопліти у руках тримали дерев’яні щити, які сягали їм п’ят» [3; 17].
Картини, змальовані автором, настільки яскраві та живі, що здається, ніби ми потрапляємо в античні часи  і переживаємо події минулого, як живого сучасного, самі стаємо учасниками походу, переживаючи разом із воїнами, всі невзгоди військового життя: «Зібравшись, вони відразу ж вирушили у дорогу. Разом із ними йшли провідники… Вони пройшли пустельною місцевістю в три переходи 15 парасангів до річки Єфрат і пере      йшли її, причому вода сягала людям до поясу. Звідси вони пройшли по рівнині, вкритій глибоким снігом... Третій перехід був дуже важким, оскільки північний вітер дув прямо в обличчя, все заморожуючи. Люди задубіли від холоду… Глибина снігу сягала 1 оргії, і через це загинуло багато в’ючної худоби, рабів, а також близько 30 солдат» [3; 59].
Отже, проаналізувавши історичні праці Геродота, Фукідіда, Ксенофонта, можна стверджувати, що вони написані у класичному репортажному стилі. Ці твори були створені на підставі яскравих вражень самих авторів, які були учасниками і очевидцями вагомих історичних подій.  Активно використовували давньогрецькі історики і свідчення очевидців. Античні автори у своїх працях чітко розрізняють побачене на власні очі та почуте від очевидців події, завжди посилаючись на джерело інформації, що надає достовірності їхнім матеріалам. Жива емоційна мова, насичена подробицями та деталями, переносить читачів у вирій подій, дозволяє відчути атмосферу стародавнього світу, сповненого пригод та небезпек. Відтак, репортажність творів стародавнього світу стала нормою методології первісного етапу розвитку історичної науки і дозволяє нам стверджувати, що витоки репортажу як жанру журналістики сягають античних часів.
Література:
1.Виллен Ж. Очерки о репортаже. Его отцом был Геродот / Ж. Виллен // Журналист. – 1970. − №3. – С. 7-10.
2.
Категория: Филологические науки | Добавил: ivan_babenko (15.02.2011)
Просмотров: 764 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 1
1  
Не раз чув, що журналістика - одна з двох найдревніших професій. Шкода, тільки, що багато сучасних журналістів забули про своє справжнє признання, як видно з цієї статті - нести достовірну інформацію з місця подій. Теперішні журналісти сподобляються представницям другої древньої професії і в погоні за сенсацією часто не тільки перекручують факти, але й просто видумують їх. Хоча хто знає - можливо і античні журналісти за сенсацією ганялись.

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]