Академия наук

Запозичення в українській науково-технічній термінології

Автори:

Бережнюк О., студент

Савченко А.Л., канд. філол. наук, доцент, ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Невід’ємним складником української літературної мови  є запозичена лексика. У науково-технічній термінології ми також простежуємо функціонування значної кількості термінів іншомовного походження. Адже термінологія – це відкрита система, яка відображає міжнародний характер науки і техніки. Тому в будь-якій терміносистемі неможливо обійтись без іншомовних назв. Дискусія щодо доцільності вживання термінів іншомовного походження продовжується до сьогодні.  Проблеми  запозичень  у  термінології  розглядалися такими лінгвістами, як   Т. Кияк, Л. Козак, Т. Панько, Л. Симоненко та інші. Більшість мовознавців вважає, що від запозичених термінів не можна відмовитись, адже часто «запозичення приходить разом із новим поняттям чи винаходом і вкорінюється одночасно з ними (комп’ютер, дисплей, дискета, вінчестер)» [1, c. 44].

Запозичення виправдані і корисні тоді, коли їх не можна замінити словами рідної мови, і коли вони вже увійшли в її словниковий запас, а також такі, які мають лише неповні синоніми в певній мові і вносять у поняття, яке передають, особливий уточнювальний відтінок [5, c. 115].

Важливим аргументом, що пояснює активне вживання термінів іншомовного походження в українській мові є те, що базова термінологія будь-якої галузі науки за походженням грецька або латинська. А свідоме уникнення запозичень у термінології неодмінно призведе до труднощів перекладу наукових праць на інші мови й поступово спричинить замкнутість науки на себе. Але позичати варто лише те слово, яке вносить у певну галузь науки і техніки нове поняття і за умови, що цим терміном послуговуються науковці різних країн.

Більшість українських мовознавців схиляються до думки, що у випадку паралельного вживання запозиченого й українського термінів краще обирати останній. Не варто шукати іншомовного слова, якщо в рідній вже функціонує звична та вмотивована лексична одиниця.

Чимало сучасних термінознавців не рекомендують вживати один термін на позначення дії (доконаної та недоконаної одночасно) і наслідку дії, бо «така нагромадженість значень не спирається на українську традицію і не вдосконалює мови, а є запозиченою прямо або через російську мову із західноєвропейських мов. Коли одне слово означає кілька понять, то зрозуміти його значення можна лише з контексту, а це ускладнює процес сприймання науково-технічного тексту» [3, c. 3].

Творці держстандартів також зазначають, що «не можна стандартизувати іншомовні іменники на позначення дії, що закінчують на -цій, які не даватимуть змоги розрізняти поняття дії і події (недоконаного і доконаного процесу) і цим руйнуватимуть структуру української мови. Такими іменниками можна позначати інші поняття: наслідки дії, об’єкти, суб’єкти тощо» [4, c. 21].

За іменниками іншомовного походження зі суфіксом -цій(а)/-ацій(а), -ій(а) пропонують закріпити лише одну функцію – найменування явищ, бо для найменування процесів та наслідків дії українська мова має інші словотворчі засоби. У російській мові для номінації, явища, і процесу вживають один термін на -цій(а)/- ацій(а), -ій(а), що очевидно й спричинило вживання того самого іменника для найменування різних науково-технічних понять.

У 60-х рр. ХХ ст. в українській науково-технічній термінології поряд із латинським терміном корозія пропонувала вживати іменник щербинка, який має первісне демінутативне значення. У цьому випадку краще вживати термін іншомовного походження корозія для позначення цього явища. Бо термін щербинка має більш загальне значення «зазублина, заглибина, в чомусь», яка може виникнути не лише під впливом дії природного середовища, але й внаслідок механічного пошкодження будь-якої поверхні.

Важкий для вимови і розуміння термін ексикатор, який позначає прилад для повільного висушування або зберігання речовин, що легко вбирають вологу з повітря [2, c. 340], можна замінити українським словом висушник, яке має дуже прозору семантику. Воно позначає зневоджувальний засіб, який поглинаючи водяну пару, висушує інші речовини [2, c. 155.]

Отже, уникнути запозичень у науково-технічній термінології, як і в літературній мові загалом, неможливо, бо частина з них традиційно функціонує у різних терміносистемах і зрозумілі для більшості користувачів. Зважаючи на велику кількість українських відповідників, які пропонували у різні часи українські термінознавці, не варто їх одразу відкидати, бо вже існує термін іншомовного походження для номінації науково-технічного поняття [6, c. 75]. Українська технічна термінологія повинна містити і терміни, які вживаються в усьому світі, і власне національні.

Література:

1. Байбакова І. Англійські запозичення у сучасному українському термінотворенні /І. Байбакова, О. Буракова, В. Задорожний // Проблеми української науково-технічної термінології: тези ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Львів, 1994. – С. 44 – 45.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1728 с.

3. Войналович О. Російсько-український словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять) / О. Войналович, В. Моргунюк.  – К.: Вирій, Сталкер, 1997. – 256 с.

4. ДСТУ 3966-2000. Термінологія. Засади і правила розроблення стандартів на терміни і визначення понять. – К.: Держстандарт України, 2000. – С. 36. 78

5. Іващишин О. Проблема доцільності використання запозичень та інтернаціоналізмів у науково-технічній термінології /О. Іващишин // Проблеми української науково-технічної термінології: Тези I Міжнародної наукової конференції. – Львів, 1992. – С.114-116.

6. Коваль М. До проблеми формування української технічної термінології / М. Коваль, Г. Багдасар’ян   // Науково-технічне слово.  – 1993. – № 1. – С. 75-78.