Академия наук

Езопові сюжети в байках Антонія Радивиловського

Автор: Махова Катерина Сергіївна, аспірантка Ізмаїльського Державного Гуманітарного Університету

Байка як один із найдавніших літературних жанрів має виразні специфічні риси в українській писемній традиції. На початку ХІХ ст. за умов загального інтересу до всіх видів народного мистецтва в національній літературі спостерігається розквіт байкарства, пов'язаний з творчістю таких видатних митців, як Г. Сковорода, П. Білецький–Носенко, П. Гулак-Артемовський, С. Писаревський, О. Рудиковський, Л. Боровиковський, О. Бодянський, Є. Гребінка, П. Кореницький, П. Писаревський та багато інших.

Об’єктивними причинами творчого вибуху в цій галузі справедливо вважаю такі, як-от: вироблена композиційна будова творів, можливість широкого долучення фольклорних джерел (зокрема, селянської лексики), вживання прийомів «езопівської мови», вираження нагальних естетико-філософських проблем у доступній формі.

Жанр байки став об’єктом інтересу багатьох учених (Л. Виготський, Л. Віндт, М. Гаспаров, В. Жуковський , Г-Є. Лессінг, О. Потебня, В. Федоров та ін.), праці яких заклали основи літературознавчого студіювання байкарства. Українські вчені зробили вагомий внесок у розробку теорії жанру (Б. Деркач, В. Косяченко, В. Крекотень, П. Хропко, Л. Безобразова), у з’ясування природи байки (Ю. Клим’юк, В. Коваленко, О. Сидоренко), у вивчення праць окремих митців (О. Бандура, Т. Білич, Л. Задорожня, В. Євдокимов, І. Пільгук, Т. Шевчук, І. Франко, О. Борзенко, Ю. Степанишина та ін.).

Серед наведених імен слід виокремити внесок В. Крекотня у дослідження байкарської традиції в Україні. У праці «Байки в українській літературі XVII–XVIII ст.» (1963) він приділив особливу увагу теоретичній основі еволюції жанру байки в давній українській літературі, позначив вектори перетину античної байки з українською байкарською традицією, відкривши тим самим перспективи подальших літературознавчих студій. У вітчизняному літературознавстві до 1963р. побутувала думка про те, що зачинателем байки є Г. Сковорода, але після виходу зазначеної праці В. Крекотня сформувалося нове бачення «про неперервну і плідну байкарську традицію на Україні» [8, 5]. «Роль дрібних оповідних жанрів, – наголошує вчений, – у культурному житті України XVII – XVIII ст. і в перспективі розвитку української літератури була дуже істотною. Проте чомусь вони досі лишаються поза колом інтересів дослідників нашого стародавнього письменства» [8, 5]. За півстоліття ситуація майже не змінилася. Серед ґрунтовних розвідок жанру байки останніх десятиріч можемо назвати працю Л. Піхтовнікової «Еволюція німецької віршованої байки (ХІІІ – ХХ ст.): жанрово-стилістичні аспекти» (2000) [9], та публікації О. Дорогокуплі, присвячені окремим аспектам розвитку української байки кінця ХІХ – ХХ ст. [4], [5], [6], [12]. Поза увагою дослідників залишилося питання ґенези давньоукраїнської байки, пов’язане з необхідністю висвітлення величезного пласту старої вітчизняної літератури.

Одним із найяскравіших українських проповідників другої половини XVII ст., які послуговувалися байками у своїх виступах, був Антоній Радивиловський. Тому метою статті є вивчення традицій античної байки в його проповідницькій спадщині на матеріалі фабул з його проповідей, повний текст яких наведено в студії В. Крекотня «Байки в українській літературі XVII–XVIII ст.» (1963). Актуальність цієї розвідки зумовлена потребою поглибленого аналізу способу рецепції езопових сюжетів та характеру естетичних інтерпретацій у байках Антонія Радивиловського, адже «факт звернення українського автора другої половини XVII ст. до переробки байок Езопа, здійсненої видатним німецьким гуманістом, має першорядне історико-літературне значення як один із конкретних виявів безпосереднього впливу західноєвропейського Відродження на тогочасне українське письменство» [8, 35]. Окреслене питання є складником майже не вивченої проблеми характеру побутування і джерел жанру байки в давній українській літературі.

Завдання дослідження передбачають з’ясування питання про наслідування Антонієм Радивиловським класичного канону та встановлення специфічних самобутніх рис у тлумаченні ним традиційних байкарських сюжетів. Наукова новизна полягає у поглибленому компаративному аналізі сюжетів-першоджерел та їх художніх інтерпретацій. Зауважимо, що існуючі дослідження вчених обмежуються лише констатацією факту послуговування давньоукраїнського автора спадщиною Езопа і порівняльні праці з цього питання ще не були опубліковані.

В давній українській літературі байка майже не розглядалась як самостійний жанр, а була складовою поетик, риторик (Митрофан Довгалевський, Іларіон Ярошевицький, Тихон Олександрович, Феофан Прокопович, Георгій Кониський), проповідей та полемічного письменства («Апокрисис» Христофора Філалета (1598), «Пересторога» (1605), «Ключ разуменія» Іоанникія Галятовського (1659), «Огородок» (1671) та «Вінок» (1615) Антонія Радивиловського). «Через це байка розглядалась не в системі поетики, а в системі риторики» [8, 9]. Згодом байка починає усвідомлюватися і як самостійний літературний жанр, посідає належне місце в поетиках та риториках, які намагалися систематизувати відомості про цей жанр. Так, Митрофан Довгалевський у праці «Поетика (Сад поетичний)» визначає, що «байка – це неправдивий або видуманий твір, який, проте, виражає певну істину» [3, 184], «притча, або байка, - це твір, в якому виступають звірі, що розмовляють» [3, 316]. Митрофан Довгалевський виділяє три види байок: раціональну, або людську байку, яка описує мову або неіснуючі вчинки людей; моральну байку, або аполог, у якій звірі здійснюють людські вчинки, та мішана, що об’єднує перші два види [3, 185]. Поєднання вигаданого та істинного і є основою визначення байки як різновиду риторичного прикладу і літературного жанру. «Байка є розповідь з вигаданим змістом, в якій у прихованому вигляді зображається істина. Байка завжди містить в собі частку істини» [8, 13].

Християнські проповідники не менше ніж ритори звертаються до байкарського прикладу, нерідко використовуючи античну фабулу як основу для висловлювання переконання своєї проповіді. Традиція вживання байки в проповідях набула розквіту в другій половині XVII ст. На думку багатьох видатних практиків і теоретиків церковного красномовства, саме байкарські приклади посилювали «впливовість, доказовість, переконливість, дохідливість», проповідники пристосовувалися до «аудиторії», дбали про емоційний стан слухачів – «повчання виголошуване з церковної кафедри, «наскрізь проражало віруючих» [8, 31].

У Антонія Радивиловського знаходимо надзвичайно цікаве зауваження, яке виявляє характер зв’язку аудиторія/ проповідник яскраво ілюструє особливості тогочасної української проповіді: «… Коли слухати новин, вѣстій, яких мнѣй потребніх и басней, то ушеса свои з охотою накланяєм; а коли слова божого в церкви слухати, откланяєм уши…»» [8, 31]. Як зазначив В. Крекотень, проповідники, самі того не підозрюючи, принесли в літератури «нові теми, ідеї, образи, сюжети і жанри». «Завдяки цій обставині тогочасна українська культова ораторська проза стала багатющим резервуаром не тільки релігійного, але й світського оповідного матеріалу, в тому числі й байок» [8, 32].

Відомо, що свою проповідницьку діяльність Антоній Радивиловський починає в 50-х рр. XVII ст. Закінчивши Києво-Могилянську академію, він був запрошений на посаду проповідника Києво-Печерської лаври. До нас дійшли 2 рукописи та 2 друковані збірники його проповідей, а саме «Огородок» та «Вінець», у яких міститься 244 проповіді. На відміну від Іоаннікія Галятовського, який запозичував сюжети для прикладів переважно з Біблії і церковної літератури, Антоній Радивиловський послуговувався літературними джерелами, «творами античних та ренесансних письменників, мирських істориків, різноманітних белетристичних збірників та творів тих релігійних авторів, які, в свою чергу, залюбки користувалися сюжетами, дібраними з світських джерел» [8, 33].

Український проповідник використав такі традиційні байкарські сюжети, як-от: 1) Соловей і Орел, 2) Ластівки і Лебеді, 3) Лис і Журавель, 4) Дерева і Сокира, 5) Вдова і Курка, 6) Гуси і Журавлі, 7) Смоквоїдка (Фігоїдка) і Дрозд, 8) Яструб і болотна Курочка, 9) Жінка і Чоловік П’яниця, 10) Вугляр і Білильник, 11) Фалес і Жінка, 12) Орел, Лисиця і Лев, 13) Осел та Іовіш (Юпітер), 14) Орел і Горобець, 15) Пастух, Лев і Олень, 16) Подорожні і Явір, 17) Рак і Раченята, 18) Осел, Лев і Вовки, 19) Пава і Ґава, 20) Лис і Козел. Значна частина байок належить до класичних езопівських сюжетів, хоча і більшість його байок не мають вказівок на безпосереднє джерело, в деяких він сам вказує на нього, наприклад, у байці «Ластівки і Лебеді» з самого початку він визнає, що сюжет позичив у Григорія Назіанзіна: «Григорій з Назіанзену, прожній хліб називаючи ластовицею, а роботнаго человѣка лебедем, таким обясняет апологом…» [8, 116], в байці «Осел, Лев і Вовки» вказує на святого Кирила: «Пишет Кирил святый» [8, 129]. Згадував він і Езопа, наприклад, у байці «Осел та Іовіш (Юпітер)»: «… Езоп в фабулах написал…» [8, 127], у байці «Пастух, Лев і Олень»: «… виразил Езоп в своїх фабулах» [8, 128]. Деякі байки мають лише прості вказівки, наприклад: «єст фабула о Гусях и Журавлях», «єст повѣст о Углярѣ и Бѣлилнику», «єст притча такая», «пишет єден з мудрих» та ін.

Факт знайомства Антонія Радивиловського з байками Езопа давно встановлений ученими (В. Крекотень, М. Марковський). Окрім безпосередніх згадок імені легендарного засновника жанру Езопа, давньоукраїнський проповідник посилається і на видатного німецького гуманіста Іохіма Кемераріуса, який уславився прозовою латиномовною переробкою байок Езопа. Саме при байці «Лиса і Журавель» Антонія Радивиловського читаємо: «Іоак. Камер. Книга фабул» [8, 35].

Аналіз сюжетної лінії байок Антонія Радивиловського, у порівнянні з байками Езопа (перекладеними українською мовою Ю. Мушаком), вказує на самобутність, оригінальність, творчий підхід українського автора. Він не переказує сухо вже відомий сюжет, а привносить свій колорит, показуючи авторську манеру викладу, змінює, а іноді й зовсім переробляє репліки персонажів, сюжетну схему оригіналу.

Наведемо зразки байок, що демонструють незначні розбіжності від сюжетної будови античної байки, але мають прямий зв’язок з античною літературною традицією, наприклад у байці про Вдову і Курку (№ 5):

Це приклад злегка зміненого тексту-оригіналу, Антоній Радивиловський конкретизує «Єдина Вдова», відверто показуючи її жадібність виразом «лакомством опанованая». Він також додає власне українське оформлення своїй байці, вживаючи соціокультурні локалізми: «причинила ей оброку над звычай». За таким же принципом Антоній Радивиловський дещо інтерпретує байку «Вугляр і Білильник» (№ 10), беручи за оригінал езопівську «Вугляр і Сукновал». Певна зміна назви твору шляхом заміни професійної орієнтації одного з героїв фабули, ніяк не вплинула на характер сюжетної лінії, який залишився ідентичним оригіналові. Однаковий зміст також простежується в байці про Паву і Ґаву (№ 19) (у Езопа «Павич і Галка»), хоча у Антонія Радивиловського знаходимо два варіанти інтерпретації цього сюжету, причому перший наповнений більшою літературною деталізацією й авторським новаторством («Услышавши тоє, птаство, хочай и подарки от Пава побрали, предся на раду здоровую Кавы, Орла себѣ за царя и князя избрали» [8, 132]). Другий варіант має прямий генетичний зв’язок з текстом езопівської байки. Крім аналогічного сценарію, сюжети деяких байок розгортаються за розбіжністю в тлумаченні тих чи інших смислових частин, наприклад, кінцівки, як у байці «Гуси і Журавлі» (№ 6):

Байка про Жінку і Чоловіка-П’яницю (№ 9) у Антонія Радивиловського наповнена більшою деталізацію в зображенні важкого життя в сім’ї: «Єст повѣст, же Невѣста єдина чрез немало лѣт жила с Мужем своїм, великим п’яницею. Которая, що колвек где чрез працу рук своїх заробила, тоє он зараз и пропил. И люб оную п’яний всегда лжил срамотне и бил, она єднак тоє все терпливе зносила» [8, 124], Езоп лише обмежився констатацією факту про чоловіка, «що любив хильнути» [7, 260]. В байці «Рак і Раченята» (№ 17) проповідник насичив езопівський сюжет яскравою кінцівкою, показавши національну самобутність свого байкарського твору: «… Кто дому за кождый выступок сына, дщер або челядку, не поблажаючи им, строфуєт, научаєт и караєт их, таковый чрез строфанє, наученє и каранє живот вѣчный им позыскуєт. Повторе, кгды сами господари на всѣ нецноты розпустяться, и оттоль тоє походит, же якій господар, таковая и челядка. Єсли господар єст заражен якою гріховною проказою, тоєю ж проказою заражається и челядка. Єсли господар будет п’янила, обжирца, вшетечник, кривоприсяжца, драпѣжца, то певне и домовьи єго такими ж, при нем жіючи, зостанут <…>» [8, 129].

Закономірно виникає асоціативний зв’язок байки про Подорожніх і Явір (№ 16) з байкою Езопа «Подорожні і Платан» з відчутною авторською інтерпретацією сюжету, адже у своєму варіанті український байкар виразно наголошує на факті невдячності на добро і людську сліпоту: «…Дѣється тоє и теперешних часов межи людми, же добродѣєв своих запоминают, овшем не тылко им словом добрым вдячности за показаныє не воздают добродѣйства, але их єще злоречат, преслѣдуючи, з чести в безчестіє, з славы в неславу подаючи» [8, 128].

Спільна основа сюжетної лінії вбачається в інтерпретації байки про Фалеса і Жінку (№ 11):

Незважаючи на те, що Антоній. Радивиловський звів текст фабули до двох речень (що зробило цю байку найкоротшою в його доробку), він зумів майстерно, в рамках стислого, головне чіткого потрактування ідеї, показати суть моралі, передавши кількома штрихами образи самовпевнених людей, які не можуть розібратися зі своїми справи , але беруться за справи інших.

Не можна не погодитися з В. Крекотнєм, що «значно далі від оригіналу відходить Радивиловський, переказуючи байку про Лиса і Козла (№ 20)» [8, 36]. У Езопа лисиця впала в колодязь, а вибратися не змогла. Обманувши Цапа, що вмирає від спраги, вона заманила його в колодязь і використала цю необачність для свого порятунку, а його залишила напризволяще: «Ех ти! Коли б у тебе було стільки розуму в голові, скільки волосся в бороді, то чи ж спустився б ти вниз, не подумавши раніше, як піднятися в гору?» [7, 29]. Виклад цієї байки Антонієм Радивиловським відзначається своєю оригінальністю, демонструє творчу обдарованість і літературну самостійність автора. Вже з самого початку байка розгортається за посутньо новим сценарієм: «Лис с Козлом, взявши братерство, ходили посполу день и другій по пущи и полях, шукаючи себѣ пищи. Кгде, жаждею великою запалены, чинят себѣ раду, що мають чинити. Радит Лис: «Шукаймо правѣ якоъ студнѣ, которои знашовши, вныйдем в ню и напємся». Похвалил тую раду Козел и рекл до Лиса: «Добре радиш, брате Лисе, ходѣм а шукаймо». Идут. Алить натрафлят на студню. Входят в оную. Кгде яко ся доволи напили, бѣдный Козел там и сам поглядаєт, як бы з неи могл выйти, мовлячи до Лиса: «Брате Лисе, яко вижу, барзо латво тут войшол, але способу не вынайдую, як бым отсюду могл изыйти»» [8, 133]. Як і в Езопа, Лис увів в оману Козла, залишивши його з бідою сам на сам. Кінцівки цих байок ідентичні і несуть один характер: «Брате Козле, єсли быс толко в головѣ своєй мѣл розуму, колко в бородѣ волосов, повѣдаю тебѣ, же быс в тую студню не входил, аж бысь наперед добре уважид, як маєш з неи выйти». И так оставил Козла в студнѣ [8, 133].

Байки «Смоквоїдка і Дрозд» (№ 7) і «Осел, Лев та Вовки» (№ 18) можна розглядати як художню переробку езопівського тексту з переосмисленням основи змістової структури класичних взірців. Українським проповідником-байкарем було введено нові деталі до змісту з додаванням нових героїв, живих діалогів та нових ідей. Так, у байці про Осла, Лева і Вовків Антоній Радивиловський змінює основу сюжету байки Езопа (Осел намагається налякати Вовків: «Почнет теды на них верещати зо всей силы своєй, надувшися, як бочка якая, хотячи их тым своим верещанієм перестрашити» [8, 129], але вони тільки сміються з нього, тим часом Леву достатньо тихо пройти поруч, як вовки «улякшися єго, вси поутѣкали» [8, 129]), героїв: Кіз на Вовків, місце події: печеру на ліс, кінцеву мораль, зображуючи осла «нерозумним господарем або господинею». Лев «єст то цнотливий, тихій и ласкавый господар албо цнотлывая, тихая и ласкавая господыня», Вовки «суть то ленивая и выкрочная челядка». Байкар пояснює принцип взаємин нерозумного та розумного господаря з челяддю: розумних завжди слухаються, поважають, а головне не виставляють на посміховисько.

Байка «Смоквоїдка і Дрізд» має два варіанти тексту з однаковим характером та силою моральної ідеї. На відміну від езопівської байки про Дрозда, який потратив у біду за своє бажання розкішно поїсти, оскільки його вхопив Птахолов у миртовому гаю, коли той куштував солодкі ягоди, в українського байкаря з’являється нова героїня – Смоквоїдка. Вона переконує свого співбесідника скуштувати солодощі замість гірких ягід. Дрізд довго не вагався, але побачивши «при тых солодкостях птаство, то в сѣтках увязлоє, то в клѣтках замкненоє» [8, 129], піднісся в гору з промовою: «Жекгнаю тебе, сладко прелестная Смоквоѣдко, зоставай тут з своими смертоносными роскошами, а я яком ся живил ягодками горкими и несмачными, так и далѣй оными живитися буду. Волю алкати, анежели в так великом здоровя небезпеченствѣ, при роскошах угодію плоти служачи, зоставати. Нехай с тобою на тых роскошнысолодкостях переставаєт той, кто горкую смерть любит, а мнѣ лѣшноє єст подлоє и несмачноє поживенє, анежели роскошноє и смачноє, а небезпечноє» [8, 120 – 121]. В трактовці моралі цієї байки Антонієм Радивиловським було використано біблейські канони В образі Смоквоїдки автор зобразив людське тіло, яке щодня піддається впливу Диявола, а сильна душа (в байці це Дрізд) находить в собі силу протистояти злу.

Порівняльний аналіз сюжетів-першоджерел та протосюжетів дозволяє встановити таку типологію байок у проповідницькій спадщині Антонія Радивиловського:

1) прямі запозичення з Езопових творів з незначною художньою деталізацією (№ 5, № 9, № 10, № 19);

2) художні переробки традиційних езопівських сюжетів (№ 6, № 7, № 11, № 13, № 15, № 16, № 17, № 18, 20);

3) власні байкарські оповідання( № 14 ).

Характер художньої рецепції Антонієм Радивиловським байок Езопа свідчить про творчий підхід автора до усвідомлення традиційних сюжетів. Український байкар їх не просто переказує або переробляє, він імпровізує, включаючи релігійні повчання. Слід пам’ятати, що всі байкові казання так чи інакше пристосовуються до ролі прикладів в християнської проповіді. В. Крекотень вдало помітив, що «ця обставина ускладнює ідейно-тематичну структуру байок Радивиловського» [8, 42], але й надає відчутних самобутніх рис його байкарському доробку. Концептуально більшість байок Антонія Радивиловського має на меті основи християнського вчення (№ 14, № 7, № 1, № 9, № 10 – 13, № 15, № 16), переважна частина демонструє страшні наслідки гріховного життя, сповненого спокус та неслідування закону Божого (№ 4, №5, № 6, №7, № 8). Значну увагу приділяє соціальному питанню, а саме взаєминам між господарями і слугами, правителями і підданими (№ 3, № 17, № 18), підкреслюючи, що влада повинна бути прикладом благочестивого життя (№19, № 20).

Тож критика людських вад, сповідування принципу задовольнятися малим, заклик слідувати своїй природі (в українського автора – Біблії) становлять спільне філософсько-естетичне підґрунтя байок Езопа і байок Антонія Радивиловського.

Література:

1.Гаспаров М.Л. Античная литературная баня (Федр и Бабрий). – М.: Наука, 1971. – 280с.

2.Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). – К.: Мистецтво, 1973. – 436 с.

3.Дорогокупля О. М. Іронія, сатира, гумор та сарказм в українській байці // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2009. – № 3 (166). – С. 32 – 40.

4.Дорогокупля О. М. Аналіз моделей національної мужності і жіночності в українській сучасній байці у контексті розвитку модерної української літератури // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2009. – № 1 (164). – С. 57 – 63.

5.Дорогокупля О. М. Внесок В’ячеслава Ксеніна у розвиток сучасної української байки // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. – 2009. – № 18 (181). – С. 38 – 44

6.Дорогокупля О. М. Розвиток української байки як жанру дитячої літератури у 80 – 90-х роках ХІХ – початку ХХ століття. Електронна публікація. Режим доступу: nbuv.gov.ua

7.Езоп. Байки. Переклад з давньогрецької Мушака Ю.Ф. Ред. тексту і примітки Кудрицького Є.М. Передмова Пащенка В.І. – К.: Держлітвидав УРСР, 1961. – 327 с.

8.Крекотень В.І. Байки в українській літературі XVII – XVIII ст.: Пам’ятки давньої української літератури. – К.: АН УРСР, 1963. – 200с.

9.Піхтовнікова Л.С. Еволюція німецької віршованої байки ХІІІ – ХХ ст.: жанрово-стилістичні аспекти: дис. доктора філол. наук: 10.02.04. – К., 2000. – 427 с.

10. Шевчук Т.С. Античні традиції жанру в байках Г.Сковороди // Маґістеріум. – К., 2010. – Випуск 38. Літературознавчі студії. – С. 63 – 74.