Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Воскресенье, 20.08.2017
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Филологические науки
Украинская литература
 Психологізм української реалістичної прози 60-70 років ХІХ століття
 
Автор: Рудецька Наталя Михайлівна, аспірантка, Харківський національний педагогічний університет  імені Г.С. Сковороди

Частина І

Відновлення зацікавленості сучасної української літературознавчої науки до реалістичної тематики і, насамперед, її методологічних основ (Л. Александрова, І. Захарчук, М. Наєнко, І. Козлик, Н. Костенко й багато інших науковців) дає змогу вважати актуальним й дослідження принципу психологізму в українській реалістичній прозі 60-70 років ХІХ століття. Значний внесок у розв'язання питань щодо психологізму в творах художньої літератури зробили українські літературознавці В. Агєєва, В. Білик, Г. В'язовський, Л. Гінзбург, А. Єсін, Н. Зборовська, Т. Гундорова, А. Ієзуїтов, М. Кодак, Г. Кравець, Н. Крутікова, І. Лімборський, В. Мацапура, С. Павличко В. Фащенко й інші вчені, але все ж таки слід констатувати, що теоретико-методологічному й художньому аспектам цієї проблеми приділено недостатньо уваги. Так, посібники з літератури А. Ткаченка («Мистецтво слова», 1998), О. Галича («Теорія літератури», 2001) не мають окремого розділу чи підрозділу, де б розглядалися питання психологізму літературного твору (С. Махида, 2005), а «сучасний стан наукової літературознавчої психології ще не відповідає доконечній потребі комплексного вивчення літературних явищ» [5, 462].
Виходячи з актуальності й недостатньої розробленості даної теми, сформульована мета нашого дослідження − проаналізувати в аспекті принципу психологізму реалістичні прозаїчні твори українських письменників-реалістів 60-70-х років ХІХ століття. Об’єктом дослідження є принцип психологізму в прозаїчних творах українських письменників-реалістів 60-70-х років ХІХ століття, а за його предмет правлять твори Г. Барвинок, С. Воробкевича, Ф. Заревича, Марка Вовчка, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, М. Олельковича, М. Павлика, Панаса Мирного, А. Свидницького, М. Федьковича, І. Франка, М. Чайки. Новизна нашого дослідження полягає в тому, що вперше дається широкий комплексний аналіз творів українських прозаїків другої половини ХІХ століття на основі і в процесі розвитку втілення принципу психологізму в літературне життя. Сподіваємося, що це дослідження буде внеском в літературознавчі розвідки прози українських письменників цього періоду.
За визначенням В. Фащенко: «Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі». А. Єсін трактував психологізм у літературі як «особливе відображення внутрішнього світу людини засобами власне художніми, глибина і гострота проникнення письменника у душевний світ героя, здатність докладно описувати різні психологічні стани і процеси (почуття, думки, бажання), помічати нюанси переживань – ось у загальних рисах прикмети психологізму в літературі. Психологізм, таким чином, являє собою стильову єдність, систему засобів і прийомів, спрямованих на повне, глибоке і детальне розкриття внутрішнього світу героїв» <…> Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів) [11, 5-7].
Психологізм органічно витікає з самої природи мистецтва, основним художнім об'єктом якого є людина з її внутрішнім світом, що відбиває навколишню об'єктивну дійсність. Одна із заслуг реалізму полягає в глибокій універсальності зображення людського характеру в усьому комплексі і взаємопроникненні його чуттєвих та раціональних проявів, їх переконливій вмотивованості зовнішнім середовищем. І. Франко підкреслював, що треба малювати людину і в її суспільних зв'язках, і в тайниках її душі [8, 99].
Принцип психологізму, як і саме поняття реалістичного творчого методу, являється категорією історичною. Не лише в хронологічних межах реалістичного літературного напрямку, а й навіть у творчості окремих його представників він може виявляти себе по-різному, в залежності від історичних особливостей розвитку в тій або іншій національній літературі, чи відповідно до індивідуальної своєрідності письменника та ін. Так, у пору О. Пушкіна і М. Лермонтова в українській літературі, зокрема у художній прозі, ми ще не знаходимо такого глибокого розкриття внутрішнього світу людської особистості, як у російській літературі.
Вперше в українській прозі принцип психологізму стає на тверду реалістичну основу і розкривається в органічному зв’язку з навколиш­ньою соціальною дійсністю в творчості Марка Вовчка, а потім знахо­дить своє продовження і подальший розвиток у цьому ж ідейно-естетичному річищі в романі А. Свидницького «Люборацькі», а також у кращих творах «основ'янскої» прози («Солдатка» Д. Мордовця, «П'яниця» М. Олельковича та інші), західноукраїнських письменників Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших.
Характерно, що в творах самої Марка Вовчка психологізм як одна із загальних прикмет її реалістичного методу пройшов певну еволюцію: від однобічно-чуттєвого зображення внутрішнього стану героїв (твори першого тому «Народних оповідань») до відтворення людських характерів з все більш виразними акцентами на не лише емоційному, а й раціональному сприйнятті дійсності (твори 60-х років ХІХ століття). Така тенденція щодо внутрішнього розкриття людських характерів була властива і для реалістичного методу А. Свидницького, а також кращих творів інших письменників 60-х років ХІХ століття (Д. Мордовець, М. Чайка, М. Олелькович), що свідчило про поглиблення реалізму тогочасної української прози взагалі.
М. Чернишевський відзначав, що «Психологічний аналіз може набувати різних напрямків: одного поета цікавлять найбільше обриси характерів; другого - вплив суспільних відносин і життєвих сутичок на характери; третього - зв'язок почуттів з діями; четвертого – аналіз пристрастей» [16, 422-423].
В українській прозі 60-х років ХІХ століття можна побачити майже всі ці напрямки та індивідуальні особливості психологічного аналізу у творах різних письменників. Але в той же час важливо підкреслити, що, незважаючи на ідейно-естетичні відтінки їх творчих методів, у залежності від чого детермінантою внутрішнього виявлення характеру виступали соціальні або побутові фактори, джерелом внутрішнього світу героїв усіх цих творів була дійсність, що становить обов'язкову прикмету реалістичного творчого методу.
Впадає в око, що при наявності не завжди однакових напрямків психологічного аналізу у творах різних авторів у переважній більшості випадків їх цікавив опис людських характерів. З цього погляду вже у повісті «Інститутка» Марка Вовчка виведено кілька морально-психологічних різновидів людської особистості як з середовища селян-кріпаків, так і панівної верхівки, це ж саме можна сказати і про оповідання «Ледащиця», «Два сини», «Павло Чорнокрил», «Три долі». Загалом у такій же площині принцип психологізму реалізувався і у творах представників «основ'янської» прози, а також у літературі Західної України ( Ф. Заревич, С. Воробкевич), особливо в оповіданнях Ю. Федьковича.
Проте у жодному із зразків красного письменства 60-х років ХІХ століття той або інший психологічний тип характеру не подавався як «річ у собі», а на фоні певних соціально-побутових обставин. Найширше ця особливість творчого методу тогочасної національної прози розкрилась у романі А. Свидницького «Люборацькі». Але навіть у цьому творі сам процес формування внутрішнього світу героїв не був показаний.
Одноманітними, переважно у дусі фольклорної традиції, були засоби передачі психології персонажів: в більшості через показ їх фізичного стану та поведінки. Зовнішня описовість у таких випадках, відсутність глибокого і всебічного внутрішнього аналізу характерів − закономірне явище для періоду становлення реалістичного творчого методу нашої прози, що було властиве й іншим літературам на відповідній стадії їх розвитку. «Емпіризм опису − найбільш характерна особливість творів ранніх реалістів: вона поширюється і на зображення психології героїв, які розкриваються в своїх діях, а не в сфері своїх переживань. Про переживання героя читач повинен був здогадуватись по його вчинках, бо в психології героя підкреслювались лише загальновизначимі й недостатньо індивідуальні якості» [12, 35].
Отож, українська художня проза цього десятиріччя не досягла всебічного внутрішнього розкриття людських характерів, всієї тієї психологічної універсальності, яка була притаманна найкращим зразкам тогочасної реалістичної літератури. Причину цього слід шукати ще в недостатньому творчому досвіді нашої прози, процес становлення якої відбувався дещо пізніше, ніж у російській і провідних західноєвропейських літературах. З'ясовуючи причини недостатньої психологічної заглибленості української прози 60-х років ХІХ століття, не можна не брати до уваги її переважно селянського характеру. Своєрідність основного художнього об'єкту − простолюдина з обмеженим колом духовних інтересів як наслідок соціального та релігійного гніту зумовила специфіку його художнього відтворення. У подібних випадках «...немає зображення складних внутрішніх процесів не з причини авторської байдужості до них, а тому, що вони не дуже характерні для його основних героїв» [10, 640].
Новий якісний стрибок у розвитку української реалістичної прози не тільки у поглибленні соціального аналізу дійсності, а й у відтворенні внутрішнього буття людини, стався у 70-ті роки XIX століття, які в силу вже висвітлених нами конкретно-історичних обставин, ознаменували новий етап у розвитку реалізму в українській літературі взагалі.
Посилена увага до людської психології як відбиття зовнішніх впливів − характерна риса не лише української реалістичної прози цієї а й тогочасної російської та європейських літератур. «У розповідному мистецтві виразно давала себе знати еволюція в бік дослідження внутрішнього світу людини...» [13, 97]. Найсуттєвішою тенденцією української прози 70-х років ХІХ століття було прагнення до всебічного внутрішнього розкриття характерів-персонажів, відтворення прихованих від зовнішнього сприйняття духовних процесів людської діяльності. Розкриття психологічного детермінізму в його чуттєво-емоційних і раціональних спрямуваннях, всебічне змалювання «діалектики людської душі» визначають у нерозривній єдності з показом соціального буття людини основний ідейно-естетичний зміст кращих творів української реалістичної прози цього десятиріччя.
Л. Толстой, говорячи про особливості російського реалізму другої половини ХІХ століття, що було характерним і для української літератури 70-х років ХІХ століття, відзначав: «Головна мета мистецтва, якщо є мистецтво і є у ньому мета, у тому, щоб виявити, висловити правду про душу людини, виявити такі таємниці, котрих не можна наголосити простим словом» [14, 310]. Вбачаючи у цьому необхідне завдання літератури, великий художник-реаліст не відриває внутрішній світ людини від оточуючої дійсності. Саме таким шляхом − розкриття соціальної і психологічної зумовленості людських характерів − розвивалась і українська реалістична проза цього періоду. Поширення творчого діапазону принципу психологізму, рішучий вихід його, у порівнянні з прозою 60-х років ХІХ століття, за чуттєво-емоційні межі у сферу людського інтелекту обумовив і збагачення художньо-зображуваних засобів письменників-психологів.
Усі ці нові явища у розвитку української прози 70-х років ХІХ століття були започатковані у творчості провідних її представників: І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка та інших письменників.
І. Нечуй-Левицький, починаючи з «Двох московок», іде, головним чином, на шляху першого, визначеного М. Чернишевським, типу психологічного аналізу − опису певних різновидів людського характеру, показуючи його також (у залежності від жанрових особливостей твору) у вужчих чи ширших зв’язках з навколишньою дійсністю. Таким чином, герої цього письменника постають переважно як уже, так би мовити, заздалегідь запрограмовані морально-психологічні варіації українського національного типу народного характеру. Стикаючись з різними соціальними і побутовими обставинами, найчастіше несприятливими, вони лише розкривають себе, загартовуючись у життєвій боротьбі, а подекуди й деградуючи.
Така особливість творчого методу І. Нечуя-Левицького − «артиста зору», якого цікавив не стільки внутрішній процес становлення людської особистості, скільки її морально-психологічна своєрідність, була наслідком органічних зв'язків художнього стилю письменника з усною народною творчістю, в якій людина поставала як уже цілком сформований тип того чи іншого характеру. У той же час у засобах психологічного аналізу персонажів у творчості цього письменника кінця 60-70-х років ХІХ століття можна помітити певну еволюцію, характерну для реалістичного творчого методу української прози взагалі.
Показовим щодо цього є вже один з перших зразків української епічної прози – роман «Хмари». Якщо в «Двох московках». «Причепі» переживання героїв відтворювались переважно в дусі фольклорної стилізації, то в «Хмарах» вони передаються цілком реалістично, з допомогою не лише традиційних, а і нових творчих прийомів: внутрішніх монологів, психологічної деталі, портрету, мови. Авторські характеристики психології персонажів стають більш стислими, а звідси − виразнішими, точнішими, позбавляючись від багатослівності, впливів фольклорної стихії.
Щоправда, далеко не всі образи розкриваються через показ їх внутрішнього стану. Лише Павло Радюк, Ольга, Галя, Дашкович постають перед читачем у досить напруженому духовному житті. Це стосується найбільше першого з них. Показуючи свого героя в сфері громадських інтересів як обличителя «чорних хмар», тобто колонізаторської політики російського самодержавства на Україні, як просвітителя, І. Нечуй-Левицький розкривав й внутрішні передумови його діяльності. Павло Радюк як людина світлої душі, з багатою і складною гамою переживань постає і у взаєминах з Ольгою. І. Нечуй-Левицький, стикаючи його з реальною дійсністю, жорстоким і неприкрашеним життям у сфері інтимних взаємин, як і в свій час у епізоді з баштанником дідом Ониським у площині соціальній, показує ілюзорність ідеалів Радюка. Невипадково, автор з легкою іронічною посмішкою називає тут свого героя ідеалістом. В Ольги у ставленні до Радюка також борються протилежні сили. Але раціоналізм, тверезий розрахунок дужа швидко беруть верх над почуттями. Передаючи взаємини Радюка і Ольги, їх внутрішній світ, І. Нечуй-Левицький вперше в своїй творчій практиці пером художника-реаліста розкрив цю складну й напружену сторону людського буття. Одначе письменник тут ще остаточно не звільняється від фольклорної стилізації. Данина автора роману цій традиції виявляється, зокрема, у змалюванні глибокої душевної драми Галі Масюківни.
Новим кроком І. Нечуя-Левицького по шляху широкого відтворення внутрішнього світу людини стала також повість «Бурлачка». У порівнянні з жіночими персонажами з повістей «Дві московки», «Причепа» Василина у своєму внутрішньому житті показана значно ґрунтовніше. Це зумовлюється тим, що вона постає у більш широких зв'язках з дійсністю. Обставини, в які вона потрапляє, набагато складніші, що породжує драматизм її характеру.
Все це вимагало від І. Нечуя-Левицького урізноманітнення творчих засобів для розкриття душевної трагедії героїні повісті. Цілком природно, письменник використовував уже набутий у цьому відношенні ним і попередньою прозою досвід, відтворюючи переживання Василини через внутрішні монологи, побудовані в дещо сентиментальному, народнопісенному дусі, або з допомогою образів природи, також у плані фольклорної традиції. У той же час автор прагне збагатити українську літературу новими засобами психологічного аналізу. Творчі пошуки його йдуть шляхом більш життєвого відтворення внутрішнього світу людини. Поглиблення реалізму письменника-психолога і в цьому творі найбільш виразно виявляється у прагненнях до художнього лаконізму, словесно-образної ощад­ливості. Но­вим при передачі драматичного внутрішнього стану людини, особливо у момент найбільшої психологічної напруги, було також звернення письменника до фантастичних образів.
Важливо відзначити, що всі творчі засоби, до яких звертається І. Нечуй-
Левицький-психолог, цілком відповідають суспільно-історичному змісту духовного складу Василини. Дівчина, що виросла у селі, котре потонуло в садах та лісах, світогляд якої формувався в умовах патріархального побуту, ще остаточно не віджилих міфологічних уявлень про навколишній світ, − інакше не могла реагувати на ті життєві злигодні, в які вона потрапляє. Тому і внутрішні монологи у народнопісенному дусі, і фантастичні видіння, і персоніфіковані картини й явища природи правдиво відбивають особливості її світосприйняття на властивому для неї ступені душевного та інтелектуального розвитку. І якби письменник в образі Василини розкрив в усій повноті й діалектичній суперечності гаму почуттів людини, що опиняється в подібних драматичних колізіях, то це було б явним порушенням життєвої вірогідності. Цілком закономірно і те, що духовне життя героїні розкривається однобічно - через показ її переживань, а раціональне начало по­дається лише в зародковому стані. І це природно, оскільки у Василини − щирої, довірливої та безпосередньої дівчини, без серйозного життєвого досвіду, − переважає не розумове, а чуттєве сприйняття дійсності. Таким чином, є всі підстави говорити про повну відповідність авторської ідеї та стилю повісті.
Помітно поглиблюється реалізм І. Нечуя-Левицького у відтворенні людської психології і у повісті «Микола Джеря». Головне тут − прагнення автора до інтелектуального розкриття образу селянина-кріпака, змалювання процесу визрівання його класової свідомості, що було новим явищем в українській літературі.
Ця нова прикмета реалістичного творчого методу національної прози ще більшою силою виявилась у творчості Панаса Мирного. У його оповіданнях, повістях 70-х років ХІХ століття, особливо в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», бачимо майстерне застосування різних аспектів психологічного аналізу людських характерів, на які вказував М. Чернишевський. Але домінуючим серед них стає показ самого процесу формування людської особистості під впливом навколишнього середовища.
Сприйнявши надбання своїх попередників, зокрема Марка Вовчка і особливо раннього І. Нечуя-Левицького з властивими для їх творчого методу засобами психологічної характеристики, а також досягнення російського реалізму, Панас Мирний набагато поглиблює внутрішню зумовленість еволюції характерів своїх героїв, розкриває діалектичний детермінантний зв‘язок між морально-психологічними виявами людської особистості і зовнішнім середовищем, відповідно до цього збагачуючи й художній арсенал відтворення психології персонажів. Широко застосовуючи традиційні засоби (змалювання внутрішнього стану людини через поведінку, деталі портрету, фізичні почуття, з допомогою персоніфікованих явищ природи), Панас Мирний особливу увагу приділяє драматизованим формам психологічного аналізу − прямим і непрямим монологам та діалогам.
І. Франко, підкреслюючи психологічну спрямованість реалізму Панаса Мирного, писав, що він «…належить до найвидатніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дійових осіб та поглибленням їх психології» [15, 198].
Уже в оповіданні «Палійка» виявився нахил молодого письменника до психологічного розкриття людських характерів. Стосовно цього воно є першою в українській літературі спробою проникнення в обмежений і хворобливий душевний світ недорозвиненої каліки.
Глибоким психологізмом позначено образ Івана Левадного з повісті «П'яниця». Головним чином через непрямі внутрішні монологи молодий письменник розкриває складну гаму почуттів талановитого юнака, який стає жертвою складних і несправедливих соціально-побутових обставин.
Психологічними є також оповідання із циклу «Родина Бородаїв». Слід вказати на майстерність Панаса Мирного у відтворенні внутрішнього світу дітей. Вперше у своїй творчості, звернувшись до образів маленьких героїв, автор передає особливості дитячого сприйняття навколишньої дійсності, зокрема, природи, людських взаємовідносин, правди і кривди у стосунках рідних і близьких. Показовими є також образи Івасикової матері Горпини, діда Карпа. Засоби відтворення їх внутрішнього світу цілком відповідають індивідуальним особливостям характерів. Для Горпини − ніжної, люблячої матері, дружини − характерні внутрішні монологи-роздуми, а також зовнішні вияви почуттів (сльози, голосіння), Дід Карпо - натура сильна і вольова - виявляє свої настрої і почуття коротким словом і скупим жестом.
Отож, у ранній творчості Панас Мирний-психолог іде вже протоптаною в попередній українській прозі стежкою, зосереджуючи свою увагу на відтворенні різних людських характерів і не заглиблюючись у їх внутрішню еволюцію. Навіть в одному з найбільш довершених серед них - повісті «П'яниця» − головний герой постає як уже сформована особистість і лише виявляє у різних життєвих ситуаціях свої морально-психологічні якості. Новаторським у творчому методі молодого письменника, у порівнянні з його попередниками, було поповнення художньої галереї літературних образів новими психологічними типами, а також введення додаткових засобів внутрішньої характеристики.
Вищий етап у розвитку національної психологічної прози відкрив роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У ньому вперше в українській літературі об'єктом аналізу став сам процес формування літератур­но героя, складна діалектика його душі.
Сучасник автора «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» І. Нечуй-Левицький також прагнув до внутрішнього розкриття характерів - персонажів, одначе, його цікавили передусім їх вчинки, а вже потім духовний світ. Для Панаса Мирного ці дві сторони людського життя були рівнозначними, а нерідко психологія привертала увагу більше, ніж сфера суспільних взаємин.
Автори роману у центрі уваги ставлять болісні пошуки його героєм соціальної правди. Ідучи по цьому нерівному та тернистому шляху, на кожному кроці стикаючись з людською кривдою, зазнаючи постійних розчарувань і краху своїх ідеалів, Чіпка переживає складну і суперечливу духовну еволюцію, яка врешті приводить його до звичайного розбою. Майстерність Панаса Мирного-психолога виявилась в умінні органічно поєднати внутрішній світ героя роману і зовнішні вияви його характеру, розкрити взаємозв’язок і каузальну зумовленість цих двох сфер життя Чіпки. Як і в образі Миколи Джері І. Нечуя-Левицького, але ще з більшою повнотою та загостреністю при відтворенні внутрішнього світу Чіпки, бачимо примат інтелектуального над чуттєвим виявом людської свідомості. Виразний нахил ще з дитячих років до аналізу, зіставлення життєвих явищ, перевірка християнських моральних принципів та ідеалів на пробному камені оточуючої дійсності, болісне прагнення збагнути справжній зміст людських взаємовідносин, знайти відповідь на одвічне питання «де ж правда?», − визначають квінтесенцію духовності Чіпки. Що ж до чуттєвості його характеру через показ взаємовідносин з Галею, то вона відсунута на другий план.
Послідовним психологізмом позначено також образ Чіпчиної матері − Мотрі. Внутрішній світ цієї чи не найбільш трагічної в українській літературі постаті жінки розкривається в трьох основних площинах: в тяжких стражданнях наймички і постійному прагненні до добробуту, почуттях і переживаннях матері, пекучій ненависті до панів та багатіїв. Як і в образі Чіпки, автор роману переконливо розкриває нерозривну єдність духовного життя Мотрі з її діями та вчинками.
Одними з перших в українській літературі (точніше одночасно з О. Кониським, І. Нечуєм-Левицьким), автори роману (Панас Мирний й І. Білик) відтворюють колективні настрої селянства. У масових картинах, що проходять під час закріпачення піщан, а також здійснення реформ, правдиво передано психологію обурених селян.
Звертає на себе увагу різноманітність творчих засобів Панаса Мирного-психолога, перш за все при характеристиці головного героя роману Чіпки. Тут і внутрішні прямі та непрямі монологи, передача психологічного стану через його зовнішні вияви, у рисах портрету, мови, з допомогою образів та явищ природи, авторських описів, характеристик іншими персонажами.
Глибоко психологічною є й повість Панаса Мирного «Лихі люди», на що звернув увагу вже журнал «Друг»: «Перша се повістка нашою мовою писана, що розбирає душу чоловіка так, як розтинає лікар людське тіло на дрібні ковалочки, щоб урізати то, чого ще не знали люди...» [3, 80].
Категория: Филологические науки | Добавил: Administrator (29.11.2010)
Просмотров: 4308 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]