Теория литературы - Филологические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Четверг, 10.11.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Филологические науки
Теория литературы
Теоретичний аспект категорії „топос” в літературознавчій рецепції

Автор: Солодар Людмила Володимирівна, викладач кафедри мовознавства Вінницького національного технічного університету
Дослідження топіки відноситься до числа найбільш актуальних напрямків сучасного літературознавства, ширше – філології, котрі останнім часом все активніше звертаються до вивчення „резонансного простору” культури і літератури, тобто кліше, стереотипів, універсалій, констант і т. п., і через них – до виявлення механізмів еволюції культури і збереження її „генетичного коду”. Інтерес до топіки пов’язаний з розвитком і успіхами когнітивістики, а також підвищеною увагою вчених-гуманітаріїв до проблеми простору і семіозису. Вивчення топіки важливо хоча б тому, що топос акумулює навколо себе величезну кількість термінів (архетип, хронотоп, художній простір, локус, символ, мотив, образ та ін.), знання і розуміння яких необхідне для повноцінної інтерпретації художнього тексту.
Осмислюючи літературний спадок різних культурних епох і народів, учені прийшли до висновку, що в текстах завжди присутні елементи, що повторюються в межах жанру або стилю, які пов’язують один художній твір з іншим. Інтерес до повторюваних у текстах одиниць (архетипів, образів, мотивів і т. п.) підтверджується тим, що літературознавці завжди виокремлювали так звані „спільні місця” і намагалися позначити їх специфічними термінами.
Одним із цих термінів і є „топос”, що у перекладі з грецької мови означає „місце”. Здавалося б, топос мав би бути вже достатньо добре осмисленим в теорії літератури її класиками і сучасними дослідниками, адже цей термін існує ще з часів Аристотеля. Але, незважаючи на багатовікову історію існування терміна, а можливо, й завдячуючи їй, для теоретиків літератури „топос” був і залишається „чимось невловимим і важко означуваним” [2; 412]. Навколо нього намітився ряд невирішених питань. Одне з них пов’язане з розумінням об’єму і семантики самого терміна. Виникнення цього питання обумовлено наступними причинами.
По-перше, використання терміна „топос” вийшло за рамки літературознавства. Дане поняття широко використовується в риториці, з якою воно пов’язане генетично. Під топосом в риториці розуміють „зразок, фігуру, зворот, аргумент, загальноприйняте судження, цитату і т. д.” [13; 109], а також визначений вид аргументів, що використовуються для доведення тези.
Так як топос пов’язаний з такими категоріями, як традиції і новаторство, він осмислений культурологами в якості культурного феномену, описується ними як „ландшафтне чи рукотворне утворення, що є в текстах культури регулярно відтворюючим місцем дії і таким, яке має символічне значення” [9], як культурно-типологічна одиниця.
У філософії, зокрема в гносеології та епістемології, топіку розглядають, виходячи з праць Аристотеля, як „техніку просторової організації мислення і розуміння, а також організований на її основі мисленнєвий простір” [4; 720].
Утвердження терміна одночасно в різних науках неодмінно тягне за собою нечіткість його визначення, багатозначність, суміш з іншими поняттями, близькими за формою чи змістом. Наслідком цього є розширення семантики термінів „топос” і „топіка” і вихід їх за межі гуманітарних знань, в область математики, фізики, медицини.
З другого боку, пояснення полісемантичності топосу не обмежується винятково взаємодією різних наук (гуманітарних, технічних, природних). Багатозначність даного терміна є іманентною, властивою поняттю від початку в тому вигляді, в якому його ввів Аристотель. Потенційна неоднозначність топосу була обумовлена використанням Аристотелем цього слова одночасно в трьох трактатах: „Фізика”, „Риторика”, „Топіка”, в кожному з яких актуалізувався інший відтінок суті. Це не тільки зумовило вихід терміна за межі логіки та риторики, а й спровокувало плутанину в його визначенні літературознавцями: в результаті одні зводять його до місця дії чи простору тексту, актуалізуючи просторовий аспект поняття, яке в перекладі з грецької дослівно означає „місце”; інші роблять акцент на його повторюваності в історії літератури, стереотипності, закріпленості в суворо визначеній вербальній формі; треті вказують на зв’язок топосу з простором мислення, знання, висуваючи на перший план гносеологічний і епістемологічний аспекти [6; 5-6 ].
Праці, присвячені художнім топосам, знаходимо у французьких, польських, російських дослідників. Найавторитетнішою у цьому плані є, за словами О. Астаф’єва, монографія Ернста Роберта Курциуса „Європейська література і латинська культура Середньовіччя” (1948), в якій він аналізує репертуар топіки в літературній традиції Заходу. Вчений пропонує нове визначення топосів – ґрунтовні кліше чи схеми думки та вираження, закарбовані формули, фрази, звороти, цитати, стереотипні образи, емблеми, наслідувані мотиви [3; 12-14].
Процес поглиблення культурно-історичного тлумачення топосу простежується також і в працях сучасних українських дослідників. Серед них евристичним для нашої роботи є визначення Б. Тихолаза: „Топоси – образи-константи, що мандрують від твору до твору, утворюючи досить стабільний мотивний кістяк літературної традиції, відточуючи форми світосприймання й світотлумачення; деякі з них в окремі епохи стають домінантними” [14; 122].
Досліджуючи художню літературу, вчені прийшли до висновку, що в кожного топосу існує свій прототип: „Очевидно, кожен художній образ, не обумовлений тільки даним контекстом, а реалізує певну „вічну ідею”, модель, зразок, інваріант…” [11; 33]. Образ, виявляється, не створений письменником, а існує в глибинах колективного підсвідомого, а художній твір – не творіння нового, а відтворення вже існуючого. Таким чином, світ, представлений у творі, не є винятково продуктом індивідуальної свідомості, але синтезує ідеї та форми літературної школи та літературного напрямку, а також включає в себе елементи безсвідомої поетики, стійкість яких обумовлена їх архетипною (з одного боку) і ментальною (з другого боку) природою.
По-друге, під топікою розуміється метамова культури, абстрагована від історичного матеріалу, національного менталітету. Топоси в даній концепції виступають у функції архетипу, символу, міфу, а топіка – у функції „художньої граматики”. Вона має риторичний генезис і вступає в складні відносини з індивідуально-авторськими стилями. В рамках такого розуміння топіки формується її позитивна оцінка в цілому як „одного з шляхів формування індивідуально-творчого типу художньої свідомості” [12]. При цьому актуалізується ідея двоякості природи топосу, що включає в себе канон і новацію.
Приналежність топіки до традиції обумовлена тим, що топоси (усталені форми, актуальні протягом багатьох століть) виконують мнемонічну функцію, тобто містять в собі „геном культури”, її генетичний код, забезпечуючи тим самим спадковість літературного і культурного процесів, зв’язок часів.
У культурному континуумі топос також виконує функцію образної універсалії. Під універсалією ми розуміємо певне кліше свідомості з постійним набором зв’язків і відносин. В літературознавстві універсалії розглядаються як „архетипні образи й мотиви, актуалізовані світовою літературою в необмеженому просторово-часовому континуумі” [7; 12]. В якості універсалій топос функціонує не тільки в творах одного письменника чи літературного напрямку. Можна сказати, що він є актуальним протягом усієї культури людства (наприклад, топос „дім”, „земля”, „храм”, „хутір”, „село”, „дорога”, „ріка”, і т. д.). Значимість топіки як сукупності універсалій полягає в тому, що вона є своєрідною мовою міжкультурної комунікації і полегшує процес рецепції художнього твору „чужою” культурною свідомістю [6; 29].
Стосовно структури топос являє собою розгалужену гілку просторових образів, що поєднуються різними семантичними зв’язками і відношеннями. При цьому, як зазначав Ю. Лотман, така гілка „виступає в якості мови для вираження інших, непросторових відношень” [10; 281]. Наприклад, топос „світ”, втілюючись в художньому тексті в певних образах, відображає стійкі зв’язки між Богом і людиною, сакральним і профанним, життям і смертю, буттям і небуттям, хаосом і космосом. Просторові образи в сукупності всіх своїх значень складають семантичне поле інтегруючого їх топосу і можуть бути названі локусами (мікротопосами, субтопосами). В даному випадку поняття „топос” і „локус” знаходяться у відношеннях суворої ієрархії: якщо топоси сприймаються як великі просторові одиниці, то локуси – як елементи, що відображають не абстрактний простір в цілому, а конкретне місце в даному континуумі, наприклад, місце дії.
Слід зазначити, що розвиток і семантична модифікація топосу залежить від бінарних опозицій. Саме існування структурних протиріч відрізняє топос від інших схожих з ним одиниць. Структурування світу за допомогою опозицій виникло в міфологічному мисленні під час спостерігання над природними циклами і процесами людського життя і було первісною логікою освоєння світу. Людина знаходила антоніми в природі (життя-смерть, день-ніч і т. п.), в навколишньому просторі (схід-захід, верх-низ і т. п.), в житті людей (добро-зло, своє-чуже і т. п.). Ці протиставлення хаосу і космосу, природного й культурного, тілесного й духовного, сакрального й профанного, часу й вічності, землі й неба, життя й смерті, Бога й людини складають основу цілісного буття і міфологічної свідомості. Протилежності в описі простору виникають від того, що він сприймається двояко: як фізичне (матеріальне) і духовне (ідеальне). А оскільки топос є мовою опису просторових образів, а будь який простір обов’язково формується опозиціями, то присутність опозицій в топосі невипадкова. Включаючи в себе декілька бінарних опозицій, топос у творах різних літературних напрямів актуалізує різні діадні відношення у зв’язку з світобаченням та запитами епохи [1; 36].
Специфіка бінарності топосу полягає в тому, що це очевидна бінарність (в той час коли в інших поняттях вона існує в прихованому виді), що витікає з метафоричної суті топосу (топоси утворилися під час розпаду синкретичного міфу на стійкі образи-метафори). Топос завжди передбачав наявність двох компонентів порівняння, сполучення яких показує кінцевий образ (хутір-місто, схід-захід, серце-розум та ін.).
Таким чином, під час аналізу топосу в окремому тексті або системі текстів ми виокремлюємо локуси, що складають семантичне ядро топосу, визначаємо зв’язки і відношення між ними, особливості їх конфігурації, обумовлені світобаченням епохи, художньою мовою і авторським суб’єктивним сприйняттям світу, а також структурні протиріччя, що лежать в основі даного топосу і актуалізовані письменником в дану епоху.
Як вже зазначалося, в науковий обіг поняття топос увів давньогрецький учений Аристотель. У праці „Топіка” Аристотель визначив топос як простір людського знання (така дефініція залишається актуальною і в сучасній філософії і логіці). Згідно з визначенням, що Аристотель подає в „Риториці”, топоси – це „місця”, за допомогою яких відбувається доказ чи спростування заявленої тези, евристичні мисленнєві формули. Аристотель, як і вся давньогрецька риторика в цілому, робить акцент на правильний підбір аргументів, тому його „топос” – це „місце”, мисленнєве утворення, схема, організована за законами логіки, що підходить для розгляду конкретних тем. Це місце, яке можна номінувати як просторове явище природного світу (хутір, село, дорога, шлях, конкретний ландшафт – ліс, степ, пустеля, поле, лан, луки, гай, байрак, сад, гори і т. д.), що зумовлює етнопсихологічний портрет етносу. Реалії природи, прямо не співвіднесені з простором як таким (наприклад, топос місяця, сонця, Чумацького Шляху, річки), теж називаються топосами. Тобто топос Аристотеля ми можемо назвати „ментальним топосом”. Цей термін є по суті синонімом-еквівалентом українського поняття „місцерозвиток” (Ю. Барабаш, П. Савицькй), що за своєю внутрішньою структурою близький до бахтінського „часо-простору” [5].
Ґрунтовні уявлення про значення географічного простору в формуванні етносу та його історичного побуту, про взаємозв’язок між етносом і ландшафтом, мистецтвом і природою подав Л. Гумільов [8; 225-249]. Він фундаментально пояснив значення геосередовища у формуванні й становленні етносів, зокрема ґрунтовно витлумачив теорію „місцерозвитку”, розуміючи під місцерозвитком той природо-кліматичний ареал, у якому найорганічніше відбувається історична еволюція відповідного народу.
Отже, в художніх творах різних епох існують повторювані константні елементи, які в сучасному літературознавстві ми називаємо топосами. В літературному творі топос реалізується в системі художніх образів і може виконувати функції архетипу, мотиву, символу і т. п. На нашу думку, аналіз топосу, його семантики, структури і функціонування в тексті буде допомагати більш глибокому проникненню в суть літературного твору, а також дозволить вписати літературний текст в широкий культурний контекст на синхронічному та діахронічному рівнях.

Література:
1.Автухович Т. Е. Топика в смене литературных эпох / Т. Е. Автухович // Поэзия риторики: очерки теоретической и исторической поэтики / Т. Е. Автухович. – Минск: РИВШ, 2005. – С. 26-84.
2.Аристотель. Топика / Аристотель // Соченения: в 4 т. – М.: Мысль, 1978. – Т.2. – С. 347-533.
3.Астаф’єв О. Маленькі трагедії Пантелеймона Куліша: мотиви, топоси, семантика / О. Астаф’єв // Українська мова та література. – 2001. – Число 44. – С.12-14.
4.Бабайцев А. Ю. Топика / А. Ю. Бабайцев // Новейший философский словарь / сост. А. А. Грицанов. – Минск, 1998. – С. 720-722.
5.Барабаш Ю. „Місцерозвиток”, або чи знаєте ви українську ніч?: Національний ландшафт як ментальний чинник / Ю. Барабаш // Філософська і соціальна думка. – 1994. – №7-8. – С.135-145.
6.Булгакова А. А. Топика в литературном процессе: пособие / А. А. Булгакова. – Гродно: ГрГУ, 2008. – 107 с.
7.Володина Н. В. Литературные константы в аспекте когнитивного литературоведения / Н. В. Володина // Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе. Проблемы теоретической и исторической поэтики: материалы X Междунар. науч. конф., Гродно, 19-21 сент. 2004 г. / Гродн. гос. ун-т. – Гродно: ГрГУ, 2005. – Ч. 1. – С. 12.
8.Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – СПб., 2001. – 639 с.
9.Лассан, Э. Локусы культуры как предмет психо- и этнолингвистики [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // ling.x-artstudio.delst12.html.
10. Лотман Ю. М. Структура художественного текста / Ю. М. Лотман. – М.: Искусство, 1970. – С. 281.
11. Павлович Н. В. Парадигмы образов в русском поэтическом языке / Н. В. Павлович. – М.: Азбуковник, 2004. – 527 с.
12. Петров А. В. Становление художественного историзма в русской литературе XVIII в. / А. В. Петров [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // www.masu.ruldefault.php?pagenumber.423.
13. Словесное искусство и риторика. Тропы и фигуры, топосы и эмблемы // Теоретическая поэтика: Понятия и определения: хрестоматия для студентов: в 2 т. / авт.-сост. Н. Д. Тамарченко. – М., 2001. – Т. 1. – С. 109 – 118.
14. Тихолаз Б. Філософсько-поетична мариністика Г. Сковороди та І. Франка / Б. Тихолаз // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – №6. – С. 122-132.

Категория: Филологические науки | Добавил: Administrator (18.02.2012)
Просмотров: 1857 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]