Академия наук

Категорія локативності як об`єкт лінгвістичних досліджень

Автор: Довбня Ганна Олександрівна, аспірант, НПУ ім. М.П. Драгоманова

На сучасному етапі розвитку мовознавча наука вже давно вийшла за межі власне мовного матеріалі й активно досліджує зв`язок мови з позалінгвальною дійсністю. Інтерес лінгвістів до мовних засобів, що так чи інакше виражають просторові відношення, а також до категорії локативності загалом був і залишається постійним (Гак В. Г., Кравченко А. В., Кунижев М. А., Топоров В. Н.). Знання різноманітних просторових характеристик являється однією з найважливіших складових життєдіяльності людини, а дослідження локативності розширює межі пізнання взаємозв`язку лінгвістичних та мислиннєвих категорій.

В українському мовознавстві питанню функціонально-семантичного поля локативності присвячені роботи Богданової І. В., Коломийцевої В. В., локативні словоформи та предикативні структури зі значенням місця досліджували Тимченко Є. К., Безпалько О. П., Вихованець І. Р., Войцеховська В. Г., Городенська К. Г.

Мова пронизана просторовими координатами і складність у вивченні категорії локативності полягає в розшаруванні лексики, що має просторове значення. З огляду на це заслуговує особливої уваги праця Виноградової О. В. “Функціонально-семантична категорія локативності в українській сучасній літературній мові”, де вона розглядає локативність як функціонально-семантичну категорію, що пов`язана зі сприйняттям людиною навколишньої дійсності та її відображення в мовленні. Дослідниця зазначає, що поняттєва основа функціонально-семантичної категорії локативності співвіднесена з уявою про місце предметів та явищ об`єктивної дійсності, їх взаємозв`язки та взаєморозташування. У цьому трактуванні просторовий чинник постає одним із основних виявів сутності, поза яким їх природа не може бути пізнана [1, 5].

Також дослідниця виділяє ядро, напівпериферію та периферію в мовній категорії локативності. Ядро категорії відповідно до засобів вираження семантики поділяється на площини суб`єктивної та об`єктивної орієнтації. У першому випадку орієнтиром мовлення є мовець, він має антропоцентричний, суб`єктивний зміст. А в другому випадку орієнтиром є певний предмет об`єктивної дійсності [2, 9]. Найменування, що складають основу ядра, можна поділити на 3 групи: 1)екзистенційна локативність – найменування просторових та географічних понять; 2)подійна локалізація – вказівка на місце – його функціональним призначенням постає реалізація перебігу певного процесу; 3)параметричні характеристики об'єктів [1, 25].

Напівпериферію категорії локативності складають слова з вузьким предметним значенням, просторову семантику які набувають лише в складних висловленнях. Периферію категорії локативності складають мовні одиниці, для яких просторове значення не є основним, а виявляється лише в певному контексті [1, 29].

Але, не зважаючи на численні напрацювання вчених у вивченні різних аспектів локативності, на нашу думку, категорія локативності як цілісний об`єкт лінгвістики є малодослідженою, не визначене її місце та значення в мовознавстві. Оскільки категорія є важливою для розуміння механізмів сприйняття людиною навколишнього середовища та свого місця в ньому, це спонукає нас до дослідження локативності як лінгвістичного явища. Мета нашої роботи буде полягати в дослідженні категорії локативності як об`єкта лінгвістики. Нашим завданням стане розгляд категорії простору як предмета лінгвістичних досліджень та її зв`язків з іншими категоріями, що характеризують сприйняття людиною позалінгвальної дійсності.

Енциклопедія української мови подає наступне визначення: “локативність — це семантична категорія, до якої входять усі різновиди просторового значення. Вона виражає відображені в свідомості людей різноманітні просторові відношення предметів і явищ, зокрема їхнє місцеперебування, напрямок руху, контактність та дистантність розташування і под.” [12, 323]. Лінгвістичні дослідження на сучасному етапі характеризуються посиленням інтересу до функціональної сторони мови та безпосередньо до семантики. Засновником функціонально-семантичного підходу до вивчення мови вважають Бондарка О. В. Він пропонує таке визначення терміна “категорія локативності” — це “семантична категорію, що представляє мисленнєву інтерпретацію простору і виражає просторові відношення за допомогою різнорівневих засобів мови” [9, 5]. Згідно концепції Бондарка О. В., функціонально-семантичне поле локативності об`єднує лексику з просторовим значенням і диференціює словниковий матеріал за функціональною важливістю, залежно від широти та об`єму значень лексем. Усі відомі мовні засоби з локативним значенням розподіляються від основних (ядерних), що потребують мінімального контексту, до периферійних, що актуалізуються в широкому контексті. Ядро поля як його семантичну домінанту формує лексична одиниця, що виражає загальне інваріантне значення — багатозначне слово місце [9, 5-6].

Принциповим питанням для категорії локативності є те, як ми бачимо й сприймаємо простір. Сам термін “простір” можна розглядати в широкому та вузькому значенні. У широкому значенні — це не лише фізичний простір, але й простір множинності, простір ситуації, простір функціональної системи типу “завод”, “інститут” тощо [8, 144]. Окремі ж наукові дисципліни часто звужують або навпаки розширюють обсяг цього поняття. На думку Кубрякової О. С., простір є середовищем усього сущого, оточенням, в якому все відбувається, деякою заповненою об`єктами та людьми “пустотою” [7, 23].

Проте архаїчна людина зовсім інакше сприймала простір. Для неї це була певна величина між небом та землею, яку можна побачити, відчути на дотик, частиною якої вона сама являлась, де можна вільно переміщатися, або переміщати інші речі [7, 24]. Щодо специфіки сприйняття простору в Середньовіччі історик Гуревич А. Я. вказує на той факт, що мислення людини зазначеного періоду було конкретним, предметно-чуттєвим, вона сприймала світ у його цілісності, не відділяючи себе від природи, окремих речей та навколишнього середовища [3, 112].

Сучасне дослідження простору пов`язнане з ідеями Топорова В. М. про два розуміння простору — за Ньютоном та за Лейбніцом. Відмінність їх полягає в протиставленні ньютонівського геометричного простору, відстороненого від спостерігача і незалежного від нього з лейбніцівським простором, що визначається “порядком співіснування речей” [11, 94-96]. Перший варіант характеризується відстороненням від фактора сприйняття простору людиною, інший — “одушевленням” людською присутністю, воно інтерпретується, прочитується людиною [13, 48]. Окрім того, Кольман Е. виділяє 3 види простору — реальний (об`єктивно існуючі речі), перцептуальний (суб`єктивно сприймані речі) та концептуальний (відносне відображення когнітивного простору в природній мові). У мовних моделях локативності всі три простори не розрізняються, матеріальні та нематеріальні предмети передаються однаковими засобами. Тому абстрактні речі також можуть виступати у ролі локатива  [4, 70-71].

Досліджуючи поняття простору, слід також звернути увагу на такі поняття, як місце та предмет, які є взаємопов`язані між собою. Кравченко О. В. зазначає, що “прототипічним значенням слова місце є “вмістилище”, тобто область простору, що може бути зайнята певним предметом” [5, 55]. Але така інтерпретація поняття розходиться з поглядами Кубрякової О. С., яка виводить місце як частину простору (зайняту об`єктом, або обмежену ним), яке може характеризуватися як об`єм, або площина, або точка [6, 85]. Таким чином простір є дещо абстрактне, формальне, широке, а місце — лише його маленька частка, конкретна, реально існуюча. На перший же план мовна картина світу висуває простір як місце, локум, який не існує поза об`єктами реальної дійсності [1, 61].

Актуальним питанням в мовознавстві на сьогодні є мовне вираження інтеріоризації дійсності. Пізнаючи навколишній світ, його елементи, людина зауважує, що всі матеріальні об`єкти розміщуються певним чином один щодо одного, займають конкретне місце серед інших об`єктів, межують один з одним. Усі просторові відношення можна об`єднати в одне поняття — локум. Він виступає своєрідною точкою відліку в системі просторових координат. Ця думка співзвучна з поглядами Всеволодової М. В. Згідно її тверджень, локум — це простір або предмет, відносно якого визначається місцезнаходження предметів (дії, ознаки) і характер їх взаємовідносин (статичний, динамічний) [2, 6].

У сучасному мовознавстві термін “локатив” вживається в широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні — це словоформи із значенням місцезнаходження, місцеперебування кого-, чого-небудь (де?). Це власне локатив. У широкому значенні — це словоформи із значенням не тільки власне локативів, але й директивів (що вказують на місце — початковий пункт руху (звідки?), місце — кінцевий пункт руху (куди?)) [1, 75].

Та не завжди термін “локатив” використовувався на позначення мовних одиниць, що відображають просторові орієнтири, місцезнаходження тощо. Наприклад, Тимченко Є. К. розглядав локатив виключно як місцевий відмінок іменників, беручи до уваги не тільки просторові значення, але й часові. Таким чином, локатив представлений як простір, всередині якого хтось, щось знаходиться, або в середину щось входить. І зовсім не беруться до уваги моделі, за яких хтось, щось знаходиться на поверхні або поблизу простору [10, 10]. Подібне спостерігаємо й в роботі Топорова В. М. “Локатив у слов`янських мовах” — локатив представлений лише у вигляді місцевого відмінка іменників (прийменниково-відмінкова або безприйменникова форми) [11, 22].

З огляду на все зазначене вище, ми можемо зробити наступні висновки. У більшості праць локативність розглядається як семантична категорія. Незаперечним фактом є те, що вона водночас репрезентує навколишній світ у свідомості людини. У цьому контексті локативниість є способом пізнання дійсності через систему просторових координат. Отже, можна трактувати локативність як когнітивно-семантичну категорію, що відображає інтерпретацію людиною навколишньої дійсності, її просторових характеристик, відношення між предметами об`єктивної реальності. Категорія має власну структуру — ядро, напівпериферію та периферію. Маючи лексичну основу, локативність тісно пов`язана з категорією простору. Оскільки, в залежності від зміни просторових уявлень людини, розвивалось і сприйняття локативних характеристик предметів.

Тема локативності має певні актуальні напрями для подальшої роботи. Серед них перспективними вважаємо дослідження словотвірних засобів вираження локативності, а також визначення універсальних та індивідуальних моделей словотвору локативів у різноструктурних мовах.

Література:

1. Виноградова О.В. Функціонально-семантична категорія локативності в сучасній українській літературній мові : дис. ... канд. філол. наук : 10.02.01 / Ольга Володимирівна Виноградова. — К., 2001. — 210 с.

2. Всеволодова М.. Способы выражения пространственных отношений в современном русском языке / М.В. Всеволодова, Е.Ю. Владимирский. — М. : Русский язык, 1982. — 264 с.

3. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры / А.Я. Гуревич. — М. : Искусство, 1984. — 350 с.

4. Кольман Э. Четвертое измерение / Э. Кольман. — М. : Наука, 1970. — 95 с.

5. Кравченко А.В. Язык и восприятие : Когнитивные аспекты языковой категории / А.В. Кравченко. — Иркутск : Издательство Иркутского университета, 1996. — 160 с.

6. Кубрякова Е.С. О понятиях места, предмета и пространства / Е.С. Кубрякова // Логический анализ языка. Языки пространств. — М. : Языки русской культуры, 2000. – С. 84-92.

7. Кубрякова Е.С. Язык пространства и пространство языка (к постановке проблемы) / Е.С. Кубрякова // Известия АН СССР. — 1997. — Т. 56. — №3. — С. 22-31

8. Селиверстова О.Н. Понятие «множество» и «пространство» в семантике / О.Н. Селиверстова // Известия АН СССР. — 1983. — Т. 42. — №2. — С. 142-150

9. Теория функциональной грамматики : Локативность. Бытийность. Посессивность. Обусловленность / [Бондарко А.В. и др.] ; под ред. А.В. Бондарко. — СПб. : Наука, 1996. — 230 с.

10. Тимченко Є.К. Льокатив в українській мові : з укр. складні / Є. К. Тимченко. — К. : Вид-во Укр. АН, 1925. — 71 с.

11. Топоров В.Н. Локатив в славянских языках / В.Н. Топоров. — М. : Издательство АН СССР, 1961. — 380 с.

12. Українська мова : Енциклопедія / [Русанівський В.П., Тараненко О.О., Зяблюк М. П. та ін.]. — [2-е вид., випр. і доп.]. — К. : Вид-во “Українська енциклопедія” ім М. П. Бажана, 2004. — 824 с.

13. Яковлева Е.С. Фрагменты русской языковой картины мира (модели пространства, времени и восприятия) / Е.С. Яковлева. — М. : Гнозис, 1994. — 344 с.