Академия наук

Щодо розуміння терміну «дискурс» у сучасній лінгвістиці

Автор: Ступак Маргарита, студентка, Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького

Характерною властивістю мовної особистості є її здатність до мовленнєвого вираження образного мислення. Створений в результаті цієї дії текст розуміється не просто як складна одиниця мови, а як комунікативне утворення найвищого порядку, на думку засновниці семіосоціопсихологічної лінгводидактики Т. М. Дридзе, «образ і об’єкт мотивованої комунікативно-пізнавальної діяльності» [3, с. 46]. За влучним твердженням російського лінгвіста А. О. Кібріка, дискурс є не тільки сполучною ланкою між комунікантами у процесі їх взаємодії, а й об’єктом, сутнісна природа якого значною мірою зумовлена його функцією [5, с. 128-145].

Швейцарський лінгвіст Патрік Серіо виділяє вісім значень терміна «дискурс»: 1) еквівалент поняття «мовлення», 2) одиниця, котра за розміром перевершує фразу 3) вплив висловлювання на його одержувача з урахуванням ситуації висловлювання, 4) бесіда як основний тип висловлювання, 5) мовлення з позиції мовця, 6) мовленнєва актуалізація одиниць мови, 7) соціально обмежений тип висловлювань, 8) теоретичний конструкт, призначений для досліджень умов створення тексту [7, с. 16].

Оскільки дефініція «дискурс» у сучасній лінгвістиці трактується неоднозначно, можна назвати декілька аспектів розуміння цього феномену.

Перший аспект передбачає трактується дискурсу як мовлення або як спілкування. Другий підхід до розуміння дискурсу представлений у дослідженнях росіянина. доктора філологічних наук В. Г. Борботько (1998), який протиставляє рекурсивні (мовлення, прив’язане до мовця) та дискурсивні  (мовлення, не прив’язане до мовця) висловлювання. Відмінність між цими типами висловлень можна встановити лише в цілому тексті по мірі його прочитання.

Згідно концепції багатьох відомих філологів виокремлюється кілька сторін розуміння сутності дискурсу: 1) комунікативний: дискурс як вербальне спілкування (мовлення, її вживання, функціонування мови) [11, с. 19]; діалог, бесіда, тобто тип діалогічного висловлювання [10, с. 159]; єдність регулярно-колективного й творчо-індивідуального мовлення (рекурсії і дискурсії) [2, с. 15];

2) структурно-синтаксичний: дискурс як фрагмент тексту, тобто утворення, що перевищує рівень речення (надфразову єдність, складне синтаксичне ціле, абзац, низка реплік у діалозі) [4, с. 170], або як розгорнутий зміст тексту у свідомості одержувача повідомлення [5, с. 10];

3) структурно-стилістичний: дискурс як позатекстова організація розмовного мовлення, що характеризується нечітким поділом на частини, пануванням асоціативних зв’язків, спонтанністю [8, с. 122];

4) соціально-прагматичний: дискурс як текст, занурений у ситуацію спілкування, в життя [1, с. 136-137], або як соціально або ідеологічно обмежений тип висловлювань, наприклад, феміністський дискурс [7, с. 26-27], або як особливий «мова в мовленні», що виражає особливу ментальність і має свої типи текстів [9, с. 38].

Оцінюючи різнопланові трактування дискурсу, нідерландський мовознавець Т. А. ван Дейк відзначає, що цей термін використовується в науці в декількох значеннях: 1) дискурс у широкому смислі може бути мовним, письмовим, мати вербальні і невербальні складники, 2) дискурс у вузькому смислі (як текст або розмова) - це письмовий чи усний вербальний продукт комунікативної дії, 3) дискурс як конкретна розмова завжди пов’язаний з якимись конкретними об’єктами в конкретній обстановці і в конкретному контексті, 4) дискурс як тип розмови, пов’язаний не з конкретними комунікативними діями, а з типами вербальної продукції, 5) дискурс як жанр (наприклад: політичний дискурс, науковий дискурс), 6) дискурс як узагальнене уявлення про специфічний історичний період, соціальну спільноту, етнос або навіть цілу культуру.

Таким чином, аналіз сучасних інтерпретацій терміну дискурс свідчить, що це складне, багатопланове явище, яке може розглядатися в комунікативному аспекті як вербальне спілкування, в структурно-семантичному - як фрагмент тексту, що перевищує рівень речення, в структурно-стилістичному - як позатекстова організація розмовного мовлення, в соціально-прагматичному - як текст занурений у ситуацію спілкування.

Література:

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1990. – С. 136-137.
2. Борботько В. Г. Общая теория дискурса (принципы формирования и смыслопорождения): Автореф. дис. … д-ра филол. наук. – Краснодар: Изд-во Кубанск. гос. ун-та, 1998. – 20 с.
3. Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации: Проблемы семиосоциопсихологии. – М..: Наука, 1984. – 268 с.
4. Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к языку и речи. – М.: Изд-во МГУ, 1976. – 308 с.
5. Кибрик А. А. Механизмы устранения референциального конфликта // Моделирование языковой деятельности в интеллектуальных системах. – М.: Наука, 1987. – С. 128-145.
6. Костомаров В. Г.  Языковой вкус эпохи:  Из  наблюдений над речевой практикой масс-медиа. – М.: Педагогика-Пресс, 1994. – 171 с.
7. Серио П. Как читают тексты во Франции // Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса: Пер. с фр. и португ. – М.: ОАО ИГ «Прогресс», 1999. – С.14-53.
8. Сиротинина О.Б. Тексты, текстоиды, дискурсы в зоне разговорной речи // Человек – Текст – Культура. – Екатеринбург, 1994. – С.105-124.
9. Степанов Ю. С. Альтернативный мир, Дискурс, Факт и принцип Причинности // Язык и наука конца 20 века: Сб. статей. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-та, 1995. – С. 35-73.
10. Schiffrin D. Discourse Markers. – Cambridge; New York: Cambridge University Press, 1987. – 231 p.
11. Stubbs M. Discourse Analysis: The Sociolinguistic Analysis of Natural Language. – Oxford: Basil Blackwell, 1983. – 272 p.