Академия наук

Соціокультурний підхід у мовній освіті

Автори: Яковенко Наталія Володимирівна, ст.викладач кафедри іноземних мов, Національна академія Національної гвардії України

Спрямованність вивчення мови та культури визначає одну зі стратегічних ліній сучасної мовної освіти та характеризується у мовній педагогіці як соціокультурний підхід. Багатоаспектна соціокультурна освіта (загальнокультурна, країнознавча, лінгво-країнознавча тощо) є обов'язковим компонентом мовної підготовки. основною метою навчання іноземних мов є формування комунікативної компетенції учнів.

Згідно з новою програмою з іноземних мов основною метою навчання іноземних мов є формування комунікативної компетенції учнів.  В межах соціокультурного підходу до навчання іноземних мов під міжкультурним спілкуванням ми розуміємо функціонально обумовлену комунікативну взаємодію людей, які виступають носіями різних культурних спільнот у зв'зку з усвідомленням ними або іншими людьми їх належності до різних геополітичних, континентальних, релігійних, національних, а також соціальних субкультур. Під час іншомовного міжкультурного спілкування в якості інструмента виступає мова, яка є іноземною для всіх чи деякої частини учасників цієї міжкультурної взаємодії. Тому формування соціокультурної компетенції (СКК) є необходною умовою підготовки до міжкультурного спілкування.

СКК – це комплексне явище, яке включає в себе набір компонентів, які відносяться до різноманітних категорій. Одні вчені виділяють такі компоненти СКК: лінгвокраїнознавчий, соціолінгвістичний, соціально-психологічний та культурологічний. На думку В.В. Сафонової, в структурному плані СКК включає загальнокультурну, країнознавчо-маркіровану, культурознавчу, соціолінгвістичну та соціальну компетенції людини. Н.Б. Ішханян ввів термін лінгвосоціокультурної компетенції, яка об'єднує поняття лінгвокультурознавчої та соціолінгвістичної компетенцій.

Автори концепції нової парадигми освіти серед основних якостей сучасного вчителя іноземної мови називають його креативність та інноваційність – здатність до подолання традиційності у процесі навчання іноземних мов, присутність рефлексивного мислення – здатність коригувати свій понятійний апарат, попередній досвід, роблячи його адекватними до сучасної педагогіки, сприймання полікультурності.

Програма з англійської мови для університетів та інститутів мовного профілю передбачає розвиток професійно-педагогічної компетенції студентів, яка є необхідною для ефективної роботи у навчальних закладах протягом 5 років навчання. Припустимо, що під час перших трьох років навчання у вищому навчальному закладі на заняттях з практики англійської мови у студентів повинні сформуватися основи складників СКК. До них відносяться: 1) загальнокультурна компетенція – знання про міста, організації, предмети, факти, дії та операції в різних сферах життя; фактичні знання про країни, мова яких вивчається; основні географічні, демографічні, політичні дані; категорії буття (конкретні, абстрактні, живі, неживі) та їх взаємовідносини (часові, асоціативні, аналітичні, логічні, причинно-наслідкові тощо); 2) країнознавчо позначена культурознавча компетенція – сукупність знань про країни, мова яких вивчається, та сукупність культурно-маркірованих мовних одиниць: американізми, топоніми, антропоніми, зооніми, назви політичних реалій, суспільних громадських оганізацій, торгівельних марок, назв фірм, крамниць, транспорту, одягу, тощо; 3) лінгвокультурознавча компетенція – лінгвосоціокультурна компетенція (термін Ішханяна Н.Б.) – вміння учнів використовувати країнознавчі та фонові знання про країни, мова яких вивчається; лінгвокраїнознавчий мінімум словникового запасу мови; факти, норми та цінності національної культури; специфіку вербальної та невербальної поведінки, яка прийнята у певній культурі. Лінгвокраїнознавча компетенція включає лінгвокраїнознавчі, соціоетнологічні та культурологічні знання і вміння; 4) соціальна компетенція – здібність вступати у комунікативні відносини з іншими людьми, орієнтуватися в ситуації та керувати нею.

Практика і теорія навчання мов повинні цілеспрямовуватися на гармонізацію потреб суспільства й особистості з урахуванням мотивації, індивідуальних характеристик і можливостей учнів/студентів.

Результатом навчання мов повинна стати особистісна багатомовність, яка передбачає усвідомлене розмежування мовних систем і відносно вільний перехід з однієї мови на іншу залежно від зміни ситуації та життєвих потреб.

Поступове ускладнення в «глобальній» індустрії вивчення і навчан­ня англійської мови створило багато нових підходів у методиці. Навчання іноземній мові має бути переорієнтоване зі звичайного одержання знань на культуру, що відбиває соціокультурну реальність, де студенти тіовинні виражати і розвивати себе. Міждисциплінарний характер змісту пред­мета «іноземна мова» має сприятливі можливості Для створення досить широкого соціокультурного освітнього простору, використання ж соціо- культурного підходу в мовній освіті дозволяє по-новому, більш глибоко й значимо розкрити всі складові поняття соціокультурної грамотності. Головна ідея цього підходу - це не тільки збагачення особистості і можли­вість оволодіння всією її розмаїтістю, але і зміцнення її глибинних основ, що тісно пов’язані з національною культурою і сприйняттям універсаль­них духовних цінностей.

Пізнання культури країни, мова якої вивчається, є не самоціллю, а лише приводом (засобом) для більш глибокого розуміння й осмислення своєї рідної культури. Головне у процесі пізнання - не тільки накопичення відомостей про країну, але й пізнання людей, своїх однолітків, їх напряму думок, поведінки, відносин до загальнолюдських цінностей.

Особливість навчання іноземної мови полягає в тому, що воно почи­нається на основі рідної мови і культури, що визначає формування умінь і навичок іноземної мови. Якщо іноземна мова більш успішно засвою­ється паралельно з розвитком умінь і навичок рідної мови, тоді вступ до світу іноземної культури може сприяти більш високому рівню розвитку особистості студента як суб’єкта національної культури.

Здатність застосувати знання про національно-культурні особливості країн, мова яких вивчається, складається з: лінгвокраїнознавчих знань (фо­нові знаки, реалії країни мови, що вивчається, мовна й немовна поведінка в ситуаціях усного спілкування, безеквівалентна лексика); країнознавчих знань (природно-кліматичні умови, суспільно-політичні, економічні й соціальні особливості, основні етапи історичного й культурного розвитку країни, мова якої вивчається); знань про культуру країни (традиції й зви­чаї', побут, особливості національного характеру і психології країни).

Навчальний предмет «іноземна мова», зважаючи на специфіку, є за­собом спілкування й пізнання, відіграє особливу роль у формуванні до­сить цілісної картини світу, це одночасно й мовна, і соціокультурна кар­тина світу. Специфіка предмета полягає в тому, що головні компоненти змісту навчання іноземної мови - різні види мовної діяльності: читання, письмова діяльність, аудіювання, говоріння. Ще одна особливість навчан­ня іноземної мови - це те, що навчання мовної діяльності можливе лише у спілкуванні (усному або письмовому). Перед студентами, що освоюють соціокультурну грамотність, стоїть низка досить складних завдань, і дуже важливо у психолого-педагогічному плані, щоб ці завдання стали для них індивідуально -значущими.

Основна мета вивчення іноземної мови - формування комунікатив­ної компетенції, де всі інші цілі (освітня, виховна й розвиваюча) реалізу­ються у процесі досягнення цієї головної мети. Комунікативна компетен­ція в сучасному її розумінні передбачає формування здатності до міжна­родної взаємодії.

У студента необхідно формувати особливі якості (властивості) осо­бистості, щоб він був здатний брати участь у міжкультурному спілкуван­ні іноземною мовою. На підставі сказаного можна визначити як важливе завдання навчання іноземної мови розвиток таких особистіших якостей, необхідних для успішного здійснення спілкування в міжкультурних кому­нікативних ситуаціях, як: відкритість, свобода від упереджень стосовно людей - представників іншої культури); толерантність (терпимість); здат­ність чути й слухати співрозмовника; здатність бачити спільне і особли­ве, обумовлені національними факторами; здатність розуміти і приймати відмінності культур поведінки рідної мови й мови досліджуваної країни; готовність до практичного використання іноземної мови як засобу спіл­кування з носіями мови; потреба самостійно вивчати іноземну мову в по- зааудиторний час.

Інший принцип, якого треба дотримуватися під час навчання інозем­ної мови - це максимальна індивідуалізація роботи зі студентом. Відомо, що за інформаційний процес, який формується в людському розумі, від­повідають специфічні когнітивні структури. Цей процес є дуже індиві­дуальним і не може контролюватися свідомим розумом. Для того, щоб зробити процес навчання більш ефективним, ми повинні бути упевнені в тому, що в навчальному процесі немає такого поняття, як «посередній студент». Кожен студент має унікальний внутрішній світ зі своїм власним типом пам'яті й когнітивною стратегією. Отже, застосовувані навчальні стратегії повинні бути досить численними і різноманітними, щоб врахо­вувати індивідуальність кожного.

На підставі викладеного треба ще раз підкреслити той факт, що оволо­діння іноземною мовою без ознайомлення з культурою країни, мова якої вивчається, з менталітетом людей, які розмовляють цією мовою тощо, не може бути повноцінним, іншими словами, потрібно освоїти не тільки саму мову, але й сприйняття світу мовців нею, тому що представники ін­шої культури не повинні бути для нас психологічно незнайомими.

Література:

1. Дейк Ван Т. Язык. Познание. Коммуникация. - М., 1989.

2.Пассов Е. И. Концепция высшего профессионального педагогического об­разования. - Липецк, 1998.

3.Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. - К., 1999.

4.Бориско Н.Б., Ишханян Н.Б. Социально-психологические предпосылки формирования лингвосоциокультурной компетенции // Иностранные языки. – 1999. - №3. – С.53-55.

5. Грушевская Т.П., Попков В.Д., Садохин А.К. Основы межкультурной коммуникации. – М., 2000. – 352с.