Политические проблемы международных систем и глобального развития - Политические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Вторник, 06.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Политические науки

Политические проблемы международных систем и глобального развития

Правила гри в системі міжнародних відносин

Автор: Міщенко Алла Борисівна, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин факультету журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв

 

Порушення системи міжнародного права однією із провідних країн світу, часто гаранта територіальної цілісності та суверенітету інших держав, призвело не лише до переоцінки значення, впливу та ролі міжнародного права у вирішенні або розв’язанні локальних криз, а й до наростання відчуття сумніву та підозри серед основних гравців – лідерів прийняття рішень. Останнє спостерігається в системі міжнародних відносин на рівні ведення переговорів, підписання міждержавних угод або зобов’язань.

Дана проблема частково розглядається вченими з точки зору втрати авторитетності та впливу провідних міждержавних організацій (ООН, ОБСЄ, НАТО), однак відсутність якісної альтернативи цим структурам, зводить дану критику лише до дискутування з приводу можливих шляхів реформування установ, однак жодним чином не їх ліквідацію.

Варто нагадати, що міжнародні організації – це наслідок недалекоглядної політики керівників держав Центральної Європи в період між світовими війнами, що сприяло формуванню наддержавних установ з визначеними повноваженнями, вступ до яких передбачав і передбачає й сьогодні втрату частини суверенітету націями та державами.

Напротивагу цьому, національні уряди отримують різноманітну допомогу та підтримку в періоди власної нестабільності. Для прикладу, в ООН звертаються при виникненні будь-якого конфлікту, до МВФ з метою отримання недорогих та довгострокових кредитів для покращення фінансової стабільності країни або проведення тих чи інших реформ, до ВООЗ – щоб отримати захист або технічну допомогу на покращення системи охорони здоров’я в межах регіону або країни загалом. Такі регіональні структури як ОБСЄ, НАТО – забезпечують перепідготовку армій, формують простір безпеки в межах країн-учасниць та сприяють вирішенню конфліктів та налагодженню посткризових періодів розвитку окремих держав тощо.

Отже, ключові питання: чому система міжнародного права у ХХІ столітті більше не виступає як засіб стримування потужних держав в регіоні? Чому керівники (президенти) від імені свої держав порушують багаторічні угоди, які забезпечували стабільне функціонування міжнародної системи на основі визнаних усіма правил і норм? Який рівень відповідальності та санкцій має застосовувати міжнародна спільнота до порушника? Де межа порушення міжнародного права і захисту власних національних інтересів?

Національні інтереси будь-якої країни є пріоритетними з точки зору формування тактики й стратегії зовнішньої та внутрішньої політики держави. З іншого боку закон геополітики говорить про постійну необхідність великих і потужних держав до завоювання з метою освоєння нового простору.

Після закінчення «холодної війни» домінанту в даному питанні взяли на себе США, які виступали індикатором визначення найбільш перспективних точок на світовій політичній карті щодо можливості втручання, залагодження або покращення внутріполітичного життя в окремо взятій країні та регіоні.

Незважаючи на те, що у ХХІ столітті з’явилися нові геополітичні лідери – країни з потужними економічними та просторовими амбіціями – прямо протистояти або захоплювати нові території вони не прагнуть. Китай, Індія, Бразилія, ПАР, які можуть підпадати під вищеописану характеристику, намагаються використовувати більш витончені методи (інформаційну війну, торгівельну преференції, культурну експансію) з метою впливу на периферійні країни, особливо менш розвинені та невеликі за розміром.

Головним чинником ефективності таких методів є бідність. Ця соціальна категорія визначає рівень поглинання країни більш сильними гравцями. Тому межа порушення міжнародного права з’являється тоді, коли невеликі або більш слабкі (економічно й політично) держави поступаються, дозволяють втрутитися з метою покращення власного добробуту. Це можуть бути фінансові механізми (коротко- і довготермінові кредити, викупи державних облігацій і т.д.), гуманітарні інтервенції та благодійні допомоги.

Застосування санкцій зі сторони міжнародної спільноти в даному випадку має бути задіяно лише тоді, коли такі трансформаційні процеси захоплення або поглинання будуть викликати супротив зі сторони значної частини населення, призведуть до погіршення ситуації з правами людини й громадянина, становитимуть загрозу для стабільності та миру світової спільноти загалом. Найбільш наглядними прикладами тут можуть слугувати Іран та Південна Корея, чиї розробки в ядерній енергетиці викликають занепокоєння та стимулюють міжнародну спільноту до застосування різноманітних санкцій, з метою формування переговірного процесу.

Як пише Ю. О. Седляр: у міжнародно-політичній науці часто під санкціями розуміють «блокаду», «бойкот», «ізоляцію», «економічну могутність», «економічну дипломатію», «економічний примус» [3, с. 12].

Санкція – це поки що єдиний дієвий механізм міжнародних організацій або союзу провідних країн світу у відповідності до порушника. Їх мета – виснаження країни-агресора, країни-порушника. Ефективність можлива лише тоді, коли більшість світу приєднуються до такого кроку, виступають єдиним фронтом, «бойкотом» по відношенню до держави, яка порушила міжнародні правила гри, які нею були свого часу визнані й підтримані.

Різноманітні санкції - це тривалий процес, який вимагає терпіння, однак у сучасному світі він став єдиною альтернативою, превентивним заходом з метою незастосування сили.

Також варто підкреслити, що Україна у 2014 році, будучи членом ряду провідних міжнародних організацій, прийняла Закон «Про санкції», який був прийнятий з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності – зазначається у пояснювальній записці до законопроекту [2, с. 1].

Прийняття Закону забезпечить створення механізму невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров’ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності на території України тощо [2, с. 2]. Саме тому, прийняття такого зразка нормативно-правових актів наближає Україну до вчинення солідарних кроків із іншими державами та дотримання єдиних підходів щодо країн-порушників.

Із досвіду, санкції починаються з політичного несприйняття, міжнародного ігнорування, зниження контактів як на рівні керівників держав, так і дипломатичних установ. Далі включаються економічні важелі у вигляді торгівельних ембарго та заборони доступу до окремих ринків, що в подальшому призводить до фінансового колапсу та втратою значних капіталів за кордоном.

Останній крок – це розірвання дипломатичних зав’язків. Це найпотужніший і найнебезпечніший варіант санкційного списку, адже він може відкотити країну до ізгоя міжнародної системи, повернутись в яку з кожним роком ставатиме все складніше. Світ буде рухатися динамічними темпами, підкорюючи все нові технологічні межі, а втратити пильність за цим процес, означає третьосортний варіант розвитку.

Так, для Куби або Ірану було вкрай важливо стати не об’єктами або сторонніми спостерігачами світових процесів, а суб’єктами міжнародних відносин. Ці країни пройшли складний шлях забуття, розрухи, обмежень, внутрішніх конфліктів, але однак поставили за мету виконати всі вимога міжнародних правил з метою набуття власної суб’єктності.

Як висновок, можна сказати, що часткове обмеження суверенітету країни в системі міжнародного права є виправданим кроком, що дозволяє країні відчувати свою залученість до світових процесів, формувати колективний рівень безпеки перед можливими гіпотетичним й реальними загрозами, підтримувати або формувати порядок денний глобальних структур, що визначають та впроваджують нові правила взаємодії держав у світовому масштабі.

Участь країн у системі запровадження санкцій до країни-порушника розкривають рівень солідарності та поваги до сформованої системи міжнародного права в глобальному масштабі. Але головне, що жоден керівник окремо взятої держави не може одноособово позбавити розвитку своє суспільство, керуючись власними інтересами та порушуючи міжнародне право. Тому для цього й застосовуються попереджувальні заходи, в тому числі й різноманітні санкції.

І наостанок, у світі, де оператори колл-центру, що фізично знаходяться в Індії, обслуговують громадян США, а японські керівники працюють он-лайн із особистими помічниками, що фізично знаходяться в Китаї, не залишилось місця війні та прямому застосуванню сили. Є нові механізми, що дозволяють зберігати власну ідентичність і в той же час бути гравцем міжнародних відносин. А країни-порушники змушені рахуватися із сформованою системою міжнародних правил гри на світовій арені геополітичної боротьби, щоб як мінімум бути почутими.

 

Література:

1.   Закон України «Про санкції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1644-18;

2.   Пояснювальна записка до Проекту Закону про санкції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51915;

3.   Седляр Ю.О. Міжнародні санкції у світовій політиці: теорія і практика / Ю.О. Седляр [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/monograf/70/2.pdf

 

Категория: Политические науки | Добавил: Administrator (31.10.2015)
Просмотров: 297 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]