Общая педагогика и история педагогики - Педагогические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 09.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Педагогические науки

Общая педагогика и история педагогики

Умови становлення наукових шкіл в Київському імператорському університеті в ХІХ - на початку ХХ століття

Автор: Сухоцька Марта Сергіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

У сучасних умовах наукові школи вищих навчальних закладів стають дослідницько-інноваційним середовищем. Наявність їх свідчить про спроможність університетів здійснювати фундаментальні дослідження, про ефективність функціонування системи освіти. Наукова школа концентрує величезну творчу енергію вчених, координує їхню діяльність у процесі наукового пошуку, максимально сприяє розкриттю креативних здібностей молодих науковців, ініціює нові напрями наукових розробок.

Становлення науки в Україні, у сучасному її розумінні, стало можливим лише у ХІХ ст., коли на її теренах університети стали не лише центрами освіти, а й базою для проведення експериментальних і теоретичних досліджень, коли ці осередки продукували і популяризували наукові знання.

У ХІХ і на початку ХХ ст. наукові школи були пов’язані головно з університетами, зі спадковістю ідей від одного покоління вчених й педагогів до іншого. При цьому наукові школи виникали як на основі нових наукових ідей або методів дослідження, так і на основі моральних принципів, кодексу наукової честі лідера школи.

Історико-педагогічні джерела [1; 2], свідчать, що період XIX – початку ХХ століть позначився як етап інтенсивних соціально-економічних і культурних перетворень, активних пошуків і спроб держави й громадянства знайти взаєморозуміння та взаємодію в організації освітньої справи, подальшого розвитку науки. Соціально-економічний розвиток Російської імперії ХІХ ст. загострив питання підвищення рівня підготовки та збільшення кількості висококваліфікованих спеціалістів. У зв’язку із зміною місця науки в суспільному житті зросла потреба в наукових кадрах.

Вивчення історико-педагогічних джерел свідчить [1; 2; 4], що розвиток капіталістичних відносин у економічному житті держави ХІХ ст. посприяв позитивним зрушенням у галузі вітчизняної науки, підвищенню попиту на спеціалістів із загальною університетською освітою, високою науковою кваліфікацією, що, на противагу антинауковій політиці самодержавства, зумовило консолідацію досліджень учених й активізацію науково-дослідної роботи в університетах царської Росії. Суспільне усвідомлення ролі наукового знання і стало головною передумовою для зародження нових форм організації дослідницької діяльності. Ці причини своєю чергою спонукали до зміни в характері наукової діяльності. Якщо на початку ХІХ століття наукові дослідження здійснювалися переважно окремими вченими, то з 30-40 рр. ХІХ століття у зв’язку з розвитком науки, з поглибленням її інтернаціоналізації, посиленням впливу на виробництво, відбувається об’єднання зусиль учених. У XIX ст. наукові школи придбали нові функції: тепер сам учений мав бути зацікавлений в підборі послідовників-однодумців, яким він міг забезпечити якісну підготовку, при цьому йому належало підтримувати не стільки інтелектуальний авторитет, скільки моральний, оскільки дуже часто в інтелектуальному плані учні вчителеві нічим не поступалися.

Як відзначають сучасні історики освіти України [2; 4],  у період другої половини ХІХ століття розвиток народного господарства України супроводжувався значним духовно-культурним піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося в цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження ХІХ – початку ХХ ст.

Шістдесяті роки ХІХ ст. характеризувалися значним пробудженням суспільної свідомості в Російській імперії. У пореформену капіталістичну добу простежувався підвищений інтерес до природознавства і техніки, прагнення вчених і викладачів до активної діяльності з метою розвитку та поширення наукових знань [3, c.25].

Серед чинників, що негативно впливали на розвиток науки в Російській імперії, насамперед треба визначити намагання підпорядкувати науковий розвиток політичним інтересам імперії. Уряд дбав передусім не про результативність роботи наукових установ, а про її відповідність завданням керівних кіл. Вільний розвиток різних галузей науки, автономія університетів та наукових закладів були небажаними для імперської еліти [3, c.25].

Для підпорядкування науки контролю з боку чиновницького апарату в першій половині ХІХ ст. було створено вчені комітети міністерств і відомств. Вчений комітет Міністерства народної освіти був серед них найвпливовішим. Він розглядав пропозиції щодо проведення експедицій, відряджень по Росії та за кордоном і т. п. з відповідним фінансуванням. Враховуючи це, можна вважати, що першим принципом наукової політики Російської держави впродовж ХІХ й початку ХХ ст. був жорсткий державний контроль з метою використання науки і техніки задля зміцнення імперських структур [3, c.25].

У статутах вищих навчальних закладів були відсутні статті, що визначали права та обов’язки професорсько-викладацьких корпусів у галузі наукової діяльності, хоча остання завжди була невід’ємним елементом вищої освіти. Науково-дослідницька діяльність була необов’язковою і добровільною, якщо вона виходила за межі педагогічного процесу та жорстко реґламентованою міністерськими програмами в разі зайняття наукою в межах держзамовлень.

Головними структурними підрозділами університетів в той час були кафедри, що покликані здійснювати поряд з навчально-виховною, ще й науково-дослідну діяльність. У такий спосіб організаційно утверджується змістова єдність викладання і наукової творчості. Суспільне усвідомлення ролі наукового знання і стало головною передумовою для зародження нових форм організації дослідницької діяльності. Саме в цей час виникають перші неформальні об’єднання вчених, що створюються на противагу офіційній університетській науці.

Наукова школа в цей час стала оптимальною формою організації діяльності вчених, яка дозволила подолати ізольованість і перетворити їхню діяльність у спільну працю на благо суспільства. Ці зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії соціально-економічних факторів і зближення науки з виробництвом, призвели до того, що форма колективної творчості виявилася домінуючою й необхідною для подальшого прогресу науки.

Колективне співробітництво вчених, які об’єднали свої зусилля з метою всебічного дослідження наукових проблем, зуміли віднайти з-поміж своїх студентів талановитих учнів, сформувати й розвинути в них професійну майстерність, зацікавити їх до наукових розвідок стало підґрунтям для заснування класичних наукових шкіл з різних галузей наукового життя: геології, гідрографії, географії, літературознавства, мікробіології, математики, механіки, хімії, біохімії, фізіології, мовознавства, історії тощо.

Процес формування наукових шкіл, основним завданням яких була підготовка досвідчених учених-експериментаторів, почався практично майже одночасно з появою наукових колективів, які об'єднували в одній лабораторії декілька учених і їх помічників. Саме лабораторії стають центрами дослідницької роботи та осередками наукової школи.

Варто наголосити, що створення наукових шкіл обумовлювалося недостатньою підготовленістю до дослідницької діяльності студентів університетів, що не отримували в стінах вищих навчальних закладів практичних навиків, необхідних для експериментальної роботи. К. Бернар відзначав у зв'язку з цим у 1869 р., що «не слід думати, що ученими стають, слухаючи лекції: на лекціях можна дати тільки загальні уявлення про науку і збудити до неї інтерес; тільки у лабораторії, зіткнувшись з самими явищами, дійсно стають ученими» [2, с. 187]. Саме нездатність університетської системи адекватно відгукуватися на бурхливо зростаючі суспільні потреби швидким нарощуванням нових знань, особливо їх використанням, і породила ідею колективної організації наукової діяльності.

У цих школах студенти і молоді вчені навчалися експериментальній роботі, залучалися до наукової творчості, тут готувалися кваліфіковані учені-експериментатори, здібні до самостійної дослідницької діяльності. Відому роль у формуванні і розвитку наукових шкіл грала особиста зацікавленість деяких керівників шкіл у розробці певних наукових проблем.

Отже, у процесі наукового пошуку встановлено, що розвиток наукових шкіл у ХІХ – початку ХХ століття пов'язаний з активізацією науково-дослідної роботи викладачів, участю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів у поширенні й популяризації наукових знань, поглибленням змісту наукових досліджень, створенням чіткої системи стимулювання студентів до науково-дослідної роботи, пожвавленням діяльності студентських наукових гуртків, демократизацією стосунків між викладачами й студентами, посиленням вимог до отриманих наукових результатів, а також до контролю за їхньою науково-дослідною роботою.

 

Література:

  1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: [підруч. для студентів, аспірантів та молодих викладачів вузів] / А.М. Алексюк. – К.: Либідь, 1998. – 560 с.
  2. Джуринский А.Н. История образования и педагогической мысли: учеб. для студ. высш. учеб. заведений / А.Н. Джуринский. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. – 400 с.
  3. Додонова Г. Наукова діяльність українських університетів другої половини XIX — початку XX ст. / Г. Додонова // Мандрівець. — 2011. — № 4. — С. 25–29
  4. Мозгова Н.Г. Київська духовна академія. 1819 – 1920: філософський спадок / Н.Г. Мозгова. – К.: Книга, 2004. – 320 с.
Категория: Педагогические науки | Добавил: Administrator (21.07.2015)
Просмотров: 365 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]