Общая педагогика и история педагогики - Педагогические науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 02.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Педагогические науки

Общая педагогика и история педагогики
Історія педагогіки ХІХ – ХХ століття
 
Автор: Бейгул Тетяна Олександрівна, студентка
 
Науковий керівник: Лаврик-Слісенко Людмила Петрівна, Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Сьогодні, коли проблема виховання нових гідних членів суспільства набуває особливої гостроти, важливе місце займає питання дослідження історії педагогіки, її розвитку. Тому тема даної роботи є актуальною. Адже  з появою людства виникла й потреба у їх вихованні. Проблеми виховання є вічними, бо вони є природними потребами. Вивчати історію цікаво та корисно, адже вона дає змогу краще зрозуміти сьогодення та якщо є потреба змінити його.
Метою  роботи є з’ясування  розвитку педагогіки ХІХ – ХХ ст. на основі ретельного вивчення матеріалів з даної теми. Педагогіка, у сучасному розумінні цього слова означає (грец. майстерність,виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання. Відбувався розвиток торгівлі, науково-технічні перевороти, разом із цим  розвинулася й педагогіка, виокремилася як окрема наукова дисципліна, яка має обґрунтовані доказі свого існування.
Історія педагогіки вивчає історичний досвід виховання та навчання в процесі життя і діяльності людства. Без знання минулого неможливо повністю зрозуміти сучасне суспільство. Для того аби ми мали змогу  усвідомити процес виховання потрібно розглянути його зародження і розвиток, тоді стане зрозумілим, яким воно є сьогодні та яким воно має бути.
Стадіями розвитку педагогіки є: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка. Кожна нова стадія розвитку взаємодіяла, взаємодоповнювала  іншу. Місцем де вперше з’явилася професія педагога стала Римська імперія. Педагогіка (paidos — дитина, ago — веду, виховую). Першим хто був штатним педагогом є Марк Фабій Квінтиліан (35-96 рр.),  навчав юнаків ораторського мистецтва, був автором 12-томної книги "Дванадцять книг риторичних настанов", вважається що це перша педагогічна книга.
У західноєвропейських країнах наприкінці ХІХ ст. постало питання, щодо оновлення педагогічної освіти. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, доповнив ідеї гуманного виховання, наголосив на тому, що потрібно прислухатися до дитини. Поєднувалося виховання дітей, організація їх праці та навчання.
Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (розробив чотириетапну модель уроку, систему розвиткових вправ, увів поняття виховального навчання), Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) – противник станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці. Найбільшої прихильності здобула концепція "педагогіки вільного виховання" (Еллен-Кароліна Кей (1849-1926)), заснована на ідеї самонавчання і самовиховання дітей. Пріоритетним було не виховання за певними стандартами, а надання можливості дитині розвиватися самостійно. Головним завданням вихователя було: допомагати дитині, але ніколи не нав’язувати їй своїх думок. Це була теорія вільного вихован­ня, своєрідним маніфестом якої стала книга "Вік дитини". Девізом засновників вільного виховання стало: "йдучи від дитини". Німець Генріх Шаррельман (1871-1940), доводив, що школа повинна розвивати творчі особливості дитини, розвивати їх фантазію. Провідну роль у навчанні він відводив "переживанням" дітей, здобуттю ними власного досвіду.
Найцікавіша реформаторська течія початку XX ст. була експериментальна педагогіка. Її представники: В.Алай та Є.Мейман у Германії, А.Біне у Франції, О.Декролі у Бельгії, П.Бове та Є.Клапаред у Швей­царії, Є.Торндайк у США. Мета течії - знайти наукові підходи для виховання особистості. Дослідження, які зробили її  предста­вники дали можливість, за словами А.Біне, "висунути на перший план психологію дитини, щоб виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер вихо­вного впливу на дитину".
Вільгельм Август Лай дивився на дитину як на частину біологічного та соціального середовища. Все що робить дитина є її реакцією на навколишнє середовище та суспільство, щ його оточує. Вільгельм вважав, що діяльність дитини є центром виховного процесу. Діяльність учнів потрібно організовувати, допомагати їм у навчанні, але  потрібно враховувати фізіологічні та психологічні рефлекси, потреби. Головним рефлексом, на його думку, був інстинкт боротьби. Саме за допомогою цього рефлексу людини вдалося посісти одне з домінуючих місць в суспільстві. Відповідно до концепції А.Лая, сформульованої ним у роботі "Експериментальна дидактика",учні засвоюють знання залежно від своїх психолого-фізіологічних особливостей. О.Декролі заснував у Брюсселі навчальний за­клад "Школа для життя, через життя" (1907).
Творцем теорії функціональної педагогіки став швейцарсь­кий психолог та педагог Едуар Клапаред - один з організаторів Педагогічного інституту ім.Ж.-Ж.Руссо у Женеві (1912) і журналу "Архіви психології", що видається і зараз (з 1901 року). Його концепція акцентує роль мотивів, інтересів та потреб дитини. Він розробив теорію гри. Ця теорія, створена для підвищення результатів навчання. Швейцарський педагог Альфред Фер'єр  розробив нову періодизацію психічного розвитку дитини і її інтересів - від безсистемних до цілеспрямованих. Він узагальнив теоретичні основи діяльності одного з провідних типів експериментальних навчальних закладів, що виникли на межі XIX-XX ст. - нових шкіл. Завдяки його зусиллям у Женеві (1899) відкрито методичний і теоретичний центри цього реформаторського руху - Інтернаціональне бюро нових шкіл. [2]
Педагогіка особисті мала багато спільних рис з концепціями вільного виховання. Її засновники - Е. Веберу Г.Гаудіг, Ф.Гансберг, Е.Лінде, Г.Шаррельман виступали з критикою традиційної шко­ли з її жорсткою регламентацією діяльності учителя та учнів. Школа повинна була стати  трудовим товариством дітей, які за допомогою учителя ставлять для себе мету  та шукають шляхи її досягнення. Завдання школи: духовний розвиток дитини без перешкод, формування радісного світосприйняття.  Ще одна ідея,що перебувала в центрі ува­ги у колах педагогів-реформаторів у англомовних країнах у 20-30-х рр. ХХст., став "педоцентризм”. Англійський вчений Д.Адамс, американські - Х,Рагг та А.Шумахер головним у шкільному навчанні вважали свободу, ініціативу дитини, її інтерес.[1] Англійські педагоги А.Нейл і Б.Рассел розробили програму перетворення школи у вільний демократичний навчально-виховний заклад керуючись ідеями педоцентризму. Ця програма втілювалась А.Нейлом у школі, створеній ним у Саммерхілі  (1924). Її ідея: "абсолютна свобода" учнів.  Мета діяльності школи Саммерхіл: формування соціально-активної особистості.
З кінця ХІХ ст., та до Другої світової війни зарубіжна педагогіка сформулювала педагогічні течії та концепції які були основоположними для нової шкільної освіти,виховання на засадах гуманізму, трудове навчання стало обов’язковим. Коли складали навчальний план враховували індивідуальні потреби та інтереси дитини. Учнів заохочували до творчого, самостійного розвитку. Одним із напрямків реформаторської педагогіки стала концепція педагогічного прагматизму Джона Дьюї. Лабораторна школа заснована Дж. Дьюї у Чікаго(1896) мала на меті розвивати здібності дітей. [1]
Італійський педагог Марія Монтессорі створила свою концепцію ідеї гуманістичного, вільного виховання. Спочатку ця концепція була розроблена для розумово-відсталих дітей,з метою розвитку їх органів чуття. Але через деякий час М.Монтессорі вирішила, що ця методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Свої педагогічні ідеї вона почала застосовувати у 1907 році у дошкільних закладах, створених ''Громадою дешевих квартир" для бідних. Головною ідеєю є: поєднання сім`ї та школи, це мало бути "відродженням людства" шляхом нового виховання та розвитком культурного рівня суспільства. У "будинках дитини", якими керувала М.Монтессорі, діти могли вільно обирати матеріал для навчання. Тобто книги відповідали б їх "внутрішнім потребам". Вільні шкільні громади у німецькомовних країнах виникли  на п. XX ст. і були одним з типів нової школи. Їх засновники німецькі педагоги Г.Літц та П.Гехеб. Ці заклади були виховуючими школами, формували людину - носія європейської культури. Діяльність таких шкіл полягала в тому, щоб знищити тиск на дитину. [1]
Відома також концепція професора Ієнського університету Петера Петерсена - "Ієна - план", яка реалізувалася у створеній ним експериментальній школі (1924). Значного розвитку набув рух нового виховання у 20-30-х ро­ках у Франції. Його активісти створили ряд педагогічних організацій: "Група нового виховання" (заснована Алісою Жуен), проводила роботу серед учителів початкової школи; "Коопе­ратив світської освіти" (С.Френе) "Рух нових сільсь­ких шкіл" (Ж.Бертьє); асоціація "Нове виховання" (Р. Кузіне). Найпопулярніша серед сучасних педагогів є ді­яльність Селестена Френе.[3] Метою його експериментів є демократизація навчання і виховання. Він зробив перші спроби програмова­ного навчання (відмовився від підручника як від єдино­го, постійного, стабільного джерела інформації. Вводились на­вчальні картки: картки самоосвіти, методичні картки, "навчаючі стрічки" тощо; нові форми планування і контролю за навчальним процесом).  [4]
У XX столітті німецький філософ, дослідник творчості Гете Шіллера-Рудольф Штейнер поставив своїм завданням:форму­вання особистості як цілісної єдності . Ця ідея існує сьогодні як широкий педагогічний рух,який має назву вольдорфська педагогіка. Перша школа цього руху була відкрита у Німеччи­ні(1919 рік, м.  Штутгарт ) для дітей робітників і службовців сигаретної фабрики Вальдорф-Асторія. Основу педагогічної концепції цієї школи покладено релігійно-філософське вчення Р.Штайнера - антропософія. Це вчення названо його послідовниками "найпрогресивнішим духовно-науковим напрямом XX століття". [1]
Отже підсумовуючи все, що було сказано вище, можна наголосити на тому, що в усі часи пріоритетним завданням для науковців було: досягти демократії у навчальному процесі, зробити все аби  учням було легше вчитися, та вони отримували високі знання. Також  можемо зробити висновок про особливості педагогіки ХІХ – ХХ століття, відкривалися школи, з’являлися цікаві наукові думки щодо того як потрібно вести педагогічний процес, відбувалися реформи в педагогіці, які значно вплинули на розвиток сучасної педагогіки, відбувався розвиток творчої особистості .
 
Література:
1.Левківський М.В. Історія педагогіки: Підручник. - Київ, Центр навчальної літератури, 2003. - 360 с
3.Педагогіка : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С. С. Пальчевський. - Друге вид. - К. : Каравела, 2008. - 496 с.
4.Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2002. – 560 с.
Категория: Педагогические науки | Добавил: Administrator (12.11.2012)
Просмотров: 1192 | Рейтинг: 4.8/13
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]