Теория и история государства и права; история политических и правовых учений - Юридичесике науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Четверг, 08.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Юридичесике науки

Теория и история государства и права; история политических и правовых учений

Теорітичні аспекти міжнародной інтеграції Європейського союзу

Автор: Ермакова Анна Станиславовна, кандидат философских наук, Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко

 

Поглиблене вивчення і дослідження теоретичних основ європейської інтеграції виявляє багатий і різноманітний спектр інтелектуальної людської діяльності у цій сфері. При цьому варто відзначити, що таке багатство і різноманітність багато в чому обумовлено безліччю різних аспектів, які приймалися за основу і розглядалися як найбільш істотних, першорядних при дослідженні та аналізі європейського інтеграційного процесу.

Слово "інтеграція" вже давно стало звичним в європейському лексиконі. Його поява була неминучим велінням часу, своєрідною відповіддю на питання про те, як і в якому напрямку слід рухатися далі в цілях побудови "нової" Європи. Безумовно, не можна не погодитися з академіком Б. Н. Топорніна, який стверджує, що сьогодні державам - учасницям ЄС стало значно важче "оперувати колишніми поняттями, подібними" міжнародного співробітництва "або навіть" європейському співробітництву ", оскільки вони не відображали суть нових явищ. .. Інтеграція розуміється перш за все як вихід за межі такої співпраці ..." [1].

Поняття "інтеграція" походить від латинського "integratio", що дослівно перекладається як "возз'єднання, заповнення". Стосовно до сфери міждержавних відносин воно означає добровільне і взаємовигідне об'єднання окремих частин (суб'єктів) в якусь самостійну цілісність (спільність). При цьому остання являє собою не просто арифметичну суму складових її частин, бо за своїм обсягом вона набагато більше і змістовніше. Як справедливо зазначає професор В. Бобков, "інтеграція дозволяє отримати такі матеріальні, інтелектуальні й інші засоби, яких жоден з учасників не мав би, дій він автономно"[1].

 

На думку A. Етзоні, поняття "інтеграція" включає в себе цілий ряд необхідних і суттєвих елементів, а саме: 1) наявність ефективного контролю за використанням примусових заходів впливу; 2) існування єдиного центру, відповідального за прийняття і виконання рішень; 3) наявність домінуючого центру політичного єдності основної маси політично активного населення. K. Дойч розглядає інтеграцію передусім як реальну можливість забезпечити мирне співіснування держав, що може бути досягнуте за допомогою таких заходів, як розширення торгівлі, вільне переміщення людей, розвиток культурного обміну, активне проведення політичних консультацій і т. п. Е. Хаас визначає інтеграцію як процес виникнення нового центру політичного впливу, що притягає до себе головних дійових осіб національного масштабу. Сучасний підхід до дослідження і аналізу поняття "інтеграція" характеризується тим, що визначає останню як "процес, за допомогою якого окремі держави передають частину своїх суверенних прав на користь створюваної і єдиної для них усіх інституційної структури з тим, щоб забезпечити облік та реалізацію їх спільних інтересів "[2].

Слід виділити чотири основні підходи до дослідження та аналізу європейської інтеграції, що отримали найбільшу популярність в рамках політичної науки і відіграли помітну роль у становленні та розвитку інтеграційної теоретичної думки. По суті, згадані підходи є різні точки зору на проблему міжнародної політичної інтеграції. Однак між ними є й багато спільного: майже всі теорії політичної інтеграції містять гіпотезу про шляхи подальшого розвитку європейського інтеграційного процесу, намагаються передбачити його кінцевий результат, як-то: створення наднаціонального утворення, збереження традиційної міждержавної структури або інший розподіл повноважень між національним та загальноєвропейським рівнями . Разом з тим, необхідно чітко уявляти, що політика Євросоюзу, вже сьогодні об'єднує п'ятнадцять суверенних країн Європи, завжди буде залишатися політикою компромісів. А це означає, що політична інтеграція неминуче буде обмежена політичною реальністю і власними інтересами держав-учасників.

Еволюція Європейських співтовариств в інституційній, політичній та правовій сферах, що намітилася після прийняття Єдиного Європейського акта і ще більш ускорившаяся з набранням чинності Маастрихтського та Амстердамського договорів, а також з прийняттям до складу ЄС нових держав, призвела до необхідності переосмислення подальшої стратегії європейської інтеграції, істотної перебудови всієї системи міждержавних відносин у рамках ЄС (Кеохане, Хоффманн, Коффі, Дешвуд, Уеллес, Родс) [3].

У традиційному сприйнятті міждержавна інтеграція, як правило, асоціюється з певними політичними чи економічними процесами або з їх сукупністю. Разом з тим, не можна забувати і про ту важливу роль, яку відіграє право в галузі регулювання інтеграційних взаємовідносин держав. На думку M. Каппеллетті, M. Секкомбе і Дж. Уейлер, саме право визначає статус і сферу діяльності головних діючих осіб в умовах інтеграції, контролює, а при необхідності і обмежує їх дії, виконує роль своєрідного нормативного регулятора у взаєминах між учасниками інтеграційного процесу. Саме право здійснює функцію "упорядкування та стимулювання інтеграційного процесу, консолідації його змістових і організаційних структур". Наочним прикладом тому є діяльність Європейських співтовариств, чиї основні цілі і завдання (створення основ для все більш тісного союзу європейських народів, економічний і соціальний прогрес, безперервне поліпшення умов життя та праці, сталий розвиток, процвітання і стабільність і т. д.) не можуть бути досягнуті і реалізовані поза рамками правового поля, без реального і ефективного регулюючого впливу з боку правових норм. Як справедливо зазначають деякі фахівці, інтеграція в Західній Європі, почавшись із права, і на всіх наступних своїх етапах характеризувалася досить високим рівнем правового регулювання[2].

Однією з найбільш характерних особливостей Європейських співтовариств, на думку представників правового підходу, є унікальність їх юридичного статусу, яка полягає в тому, що, з одного боку, Співтовариства створені державами і функціонують на основі міжнародно-правових норм, а з іншого, в рамках ЄС сформувався власний специфічний автономний правопорядок, істотно відрізняється від національного правопорядку будь-якої з держав-учасників. У числі найбільш важливих і серйозних питань, досліджуваних і аналізованих представниками даного підходу, в першу чергу варто відзначити наступні: яка роль і значимість основоположних інститутів (органів) ЄС у процесі Європейської інтеграції і як здійснюється їх взаємодія; чи існує юридична перспектива у Євросоюзу і яке його нинішнє місце в рамках Європейського континенту, а також в системі всього світового співтовариства; в чому специфіка автономного правопорядку ЄС і яка його роль у поглибленні інтеграційних взаємовідносин між окремими державами; в чому важливість і значення фундаментальних принципів права Європейських співтовариств і яка роль Суду ЄС у їх розвитку та нормативному закріпленні [3]?

Іншим найважливішим аспектом, який протягом декількох десятиліть дискутується в середовищі представників правового підходу до дослідження та аналізу європейської інтеграції, є проблема співвідношення права Європейських співтовариств і національних правових систем держав-учасників. Необхідно відзначити, що очевидною і безсумнівною заслугою Суду ЄС якраз і стало створення ним такої системи, в центрі якої знаходиться саме норма права і яка є наочною ілюстрацією того, наскільки ефективною може бути діяльність міжнародного судового органу в реальному закріплення та практичної реалізації правових норм, регулюють взаємовідносини між суверенними, незалежними державами. Деякі представники даного підходу у зв'язку з цим розглядають Суд Європейських співтовариств в якості одного з головних дійових осіб (акторів) на інтеграційній сцені. І це не дивно, бо сьогодні практична діяльність Суду ЄС "є ефективним інструментом для застосування судами країн - учасниць" малої "Європи принципу примату права Співтовариства в національних правопорядках". Настільки важлива роль Суду ЄС у рамках інтегрується Європи багато в чому пояснюється тим, що з самого моменту заснування в 1952 р. він був наділений безпрецедентної за своїми масштабами і різноманітності юрисдикцією, що виходить далеко за рамки тієї, якої традиційно мають судові установи. Деякі фахівці відзначають, що Суду Європейських співтовариств притаманні риси і міжнародного, і конституційного, і адміністративного, і кримінального судів одночасно[3].

Такі існуючі на сьогоднішній день основні підходи до дослідження та аналізу європейської інтеграції. При цьому їх наявне розмаїття цілком закономірно. Необхідність аналізувати інтеграційні взаємовідносини держав з самих різних позицій і точок зору видається цілком очевидною. Безумовно, кожен з представлених підходів має право на існування, кожен по-своєму індивідуальний і містить певне раціональне начало. Що ж стосується юристів-міжнародників, то для них, природно, найбільший інтерес і значимість представляє саме правовий підхід, бо він закладає той необхідний фундамент, який є надзвичайно важливим для здійснення серйозного комплексного дослідження, що дозволяє встановити власні внутрішні закони, за якими розвивається європейський інтеграційний процес , а також виявити ті численні особливості, які цьому процесу притаманні.

Дослідженню інтеграційних процесів, що уособлюють особливий тип взаємовідносин між суверенними державами, присвячено чимало праць вчених і фахівців у галузі міжнародного права, як, втім, і інших наукових дисциплін. Не став винятком і європейський регіональний інтеграційний процес, що послужив благодатним грунтом для появи безлічі різноманітних інтеграційних поглядів і теорій. Через аналіз теоретичних моделей розвитку можна прогнозувати як безпосередньо саму інтеграційну динаміку, так і кінцевий результат інтеграційного процесу[4].

 

Література:

1. Усенко ET Інтеграція як всесвітньо-історичний процес і міжнародне право / / Московський журнал міжнародного права. 1992.

2. Топорнін Б. М. Європейське право: Підручник. М.: МАУП, 1998.

3. Юмашев Ю. М. Правова еволюція Європейських Співтовариств: до і після Маастрихта / / Московський журнал міжнародного права.1992.

4. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття (навчальний посібник). – К.: Школяр, 1999. – 360 с.

Категория: Юридичесике науки | Добавил: Administrator (19.11.2014)
Просмотров: 441 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]