Теория и история государства и права; история политических и правовых учений - Юридичесике науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Воскресенье, 04.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Юридичесике науки

Теория и история государства и права; история политических и правовых учений

Міжнародни норми захисту прав людини у сфері релігії та церкви в правової системі України

Автор: Єрмакова Ганна Станіславівна, Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

 

У системі сучасного міжнародного права склалася окрема галузь права – міжнародне право прав людини, яке містить норми-стандарти для імплементації в міжнародний та національний правопорядок [1, с. 346]. Інститути міжнародного права - це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціальна процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

На межі ХІХ—ХХ століть у світі почало формуватися усвідомлення того, що в різних державах проживає значна кількість груп людей із властивими їм мовними, релігійними, етнічними особливостями, які прагнуть їх зберегти, а тому потребують спеціального юридичного захисту. Першим міжнародним органом, що почав опікуватися правами меншин, стала Ліга Націй, яка ініціювала ухвалення низки міжнародних договорів у цій галузі. З другої половини XX століття питанням юридичного захисту прав меншин стали надавати увагу в рамках ООН, а особливо на регіональному рівні, насамперед в Європі, та в окремих державах.

Міжнародне право визнає за особами, які належать до національних, етнічних, релігійних, мовних меншин, всі загальновизнані громадянські, політичні, еко­номічні, соціальні та культурні права людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27). У той же час міжнародно-правове регулювання статусу меншин залишається в основному рамковим: відсутнє визначення національної, етнічної, релігійної, мовної меншини, серйозною проблемою як для міжнародного, так і для національного права залишається визначення суб'єкта права меншини [2].

Свобода совісті та релігії є правовим інститутом, який структурно включає міжнародно-правові норми, конституційні норми, норми Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», норми інших законів України та підзаконних актів, які гарантують кожному право на свободу світогляду, совісті, віросповідання та церкви.

До проголошення незалежності Україна приєдналася до міжнародної спільноти, зобов’язуючись дотримуватися норм міжнародного права. Українська РСР разом із іншими державами 26 червня 1945 р. на заключному засіданні Конференції Об’єднаних Націй із створення Міжнародної організації в Сан-Франциско підписала Статут ООН, який набрав чинності 24 жовтня 1945 р. У Статуті зазначалося, що організація покликана створити умови для дотримання справедливості, мирного співіснування та співробітництва, поваги до договорів та інших джерел міжнародного права, сприяння всезагальній повазі й дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Спершу підписавши, а 22 серпня 1945 р. ратифікувавши Статут, Україна не тільки стала однією із держав-засновниць ООН, але й узяла на себе відповідальність за дотримання принципів міжнародної спільноти, добросовісне  виконання  обов’язків  для забезпечення прав і переваг членства в організації [3, с.36].

Процеси демократизації суспільства, державотворення, становлення нової системи ціннісних орієнтацій після проголошення незалежності України  зумовили динамічний розвиток релігійно–церковного життя, що відображається в зростанні кількості релігійних інституцій, в урізноманітненні на теренах України різних релігій [4].

Право на свободу думки, совісті й релігії визначено ст.18 Декларації означає:

1) право змінювати свою релігію або переконання;

2) свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими;

3) свободу пропагувати свої переконання приватним або публічним способом;

4) свободу виражати свої переконання в ученні, богослужебній практиці й виконанні релігійних ритуальних обрядів.

Україна ратифікувала основні універсальні та регіональні договори з прав людини та зобов’язалася привести до відповідності міжнародним нормам внутрішнє законодавство, надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими договорами, брати участь у різних формах міжнародного контролю та виконувати зауваження міжнародних контролюючих органів. Діяльність держави з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов’язань у міжнародному праві отримала назву імплементації. Держава сама визначає методи й форми імплементації, однак керується принципами, визнаними міжнародною спільнотою[3, с.38].

Україна ратифікувала основні міжнародні документи щодо захисту права на свободу думки, совісті й релігії, проте існують і окремі невирішені питання, які турбують міжнародну спільноту, резолюціях Комітету Міністрів Ради Європи. Зокрема, це питання неврегульованості законодавчих принципів і норм повернення церковного майна релігійним організаціям, надання безкоштовної правової допомоги та консультацій щодо захисту прав людини, дотримання прав національних меншин, прав віруючих, релігійних сект та нових релігійних рухів. Із метою здійснення парламентського контролю за дотриманням прав і основних свобод людини в Україні створено інститут Уповноваженого з прав людини (інститут Омбудсмена). Згідно зі ст. 3 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Уповноважений здійснює:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією     України,     законами     України     та     міжнародними

договорами України;

2) стежить за дотриманням прав і свобод людини і громадянина;

3) запобігає порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяє їх поновленню;

4) сприяє приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;

5) вирішує питання поліпшення і подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) проводить заходи щодо запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяє правовій інформованості населення.

Омбудсмен інформує населення про ратифікацію, зміст міжнародно-правових договорів України через «Вісник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини», готує щорічні доповіді про дотримання прав людини в Україні тощо. Зокрема, підрозділ 3 розділу V Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини присвячений реалізації права громадян України на свободу світогляду та віросповідання [5].

Особливого значення в умовах розвитку демократії та правової держави набуває визнання пріоритетності норм міжнародного права нормам національного законодавства, що на практиці означає перевагу особистих інтересів над інтересам держави. За таких умов особистість визнається найвищою метою і цінністю, а не засобом досягнення мети. Втілення практики ЄСПЛ у національному судочинстві, знайомство громадян України з основними документами з прав людини та практикою Європейського Суду з прав людини, розширення низки документів про захист прав і основних свобод, ратифікованих Україною, сприятиме міжнародній стабільності, проявам толерантності та взаємної поваги незалежно від раси, національності та віросповідання[3, с. 50].

 

Література:

1.Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К., 2004.

2.Буроменський М.В. Міжнародне право / За ред. М. В. Буроменського // Навч. посібник – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.

3.Опаносюк В. В. Законодавство України про релігію і церкву / В. В. Опаносюк // Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с.

4.Саган О. Політологія релігії / О. Саган //Академічне релігієзнавство. Підручник. За наук. ред. проф. А. Колодного. – К. : Світ Знань, 2000. – С. 582 – 603.

5.Котюк В.О. Основи держави і права: Навч. Посіб. – 3-є вид., доп. і перероб. – К., 2001.

 

Категория: Юридичесике науки | Добавил: Administrator (01.10.2014)
Просмотров: 503 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]