Социальная философия и философия истории - Философские науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 09.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Философские науки

Социальная философия и философия истории
Усно-історична методологія пам’яті: основні підходи
 
Автор: Марущак Олександр Васильович, аспірант кафедри соціології та філософії Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»
 
У сучасній «усній історії» немає одного загальноприйнятого підходу у вивченні пам’яті. Підходи базуються на різних філософських передумовах щодо цілей дослідження. Більшість дослідників дотримується одного з підходів, що передбачає вибір інших, особливих методів дослідження. В практичній роботі дослідники часто поєднують окремі елементи різних підходів.
Спробуємо розібрати три підходи, які виявилися результатом переоцінки цінностей в «усній історії». Розглянемо їх з точки зору таких параметрів: а) найважливіші питання, на які необхідно давати відповідь і які мають бути вирішені; б) дослідницькі техніки, які використовуються.
Базисною передумовою першої парадигми (умовно назвемо її «документалістською») є використання спогадів як історичних джерел. Збір інформації шляхом опитувань, інтерв’ю, бесід або ініційованих спогадів, записуваних на відео- і аудіоносії, застосовується усними істориками для того, щоб заповнити відсутність або недостатню правдивість письмових джерел і відновити картини минулих подій. Трагічність цих подій являється часто і причиною підвищеного інтересу до них, і причиною відсутності або недоступності надійної документальної бази. Оповіді учасників, очевидців, сучасників або їх рідних представляються у багатьох випадках єдиним способом дізнатися, «як це було насправді» [2]. У рамках цього підходу панує переконання що, подібно до показань свідків в суді, усні оповіді можуть служити реконструкції фактів і встановленню істини. Історик пропонує власний критичний аналіз почутого на основі порівняння з матеріалами з інших джерел [3, с. 167-168].
Дослідницька техніка подібна до тієї, яка використовується при вивченні документальних даних і включає різні аспекти інтерв’ювання – уміння складати анкети і ставити питання, навички транскрибування, а також джерелознавчий аналіз та прийоми історичної критики документів «усної історії» (перевірка наявних в усному тексті повідомлень).
Що стосується наступної, «інтерпретативної» парадигми, то вона близька до герменевтики – однієї з теорій «розуміння». Йдеться не про встановлення об’єктивної історичної істини, а про визнання за кожним респондентом рівних прав на свій погляд, свою оцінку і свій досвід. Замість збору фактів дослідник-інтерпретативіст може вивчати спогади однієї людини чи певної групи людей, намагаючись зрозуміти їхній життєвий досвід.
Інтерпретативна теорія говорить, що шляхом вивчення усної оповіді як тексту в якому люди розміщують свій суб’єктивний досвід, «відбувається проникнення в той погляд, який текст презентує як ціле… Відповідно до цього підходу, дослідження є певним видом читання як розкриття імпліцитного значення» [1, с. 55].
У процесі дослідження – інтерв’юванні, транскрибуванні і аналізі отриманого тексту дослідники-інтерпретативісти також акцентують увагу на механізмах створення усного тексту, на так званій ситуативній домінанті (ситуація, яка могла зумовити використання тих чи інших висловів), орієнтації на адресата, феномені варіативної інтерпретації дійсності.
Якщо говорити про методи, то тут широко використовуються не тільки методи герменевтики, але й якісні методи соціології: включене спостереження і польові дослідження. «Ця техніка передбачає багатогодинні персональні контакти з тими, з ким працює дослідник, причому контакти накладають свій відбиток на все проведення дослідження. Тут також часто аналізуються транскрипти розмов, відеострічок, елементи невербальної комунікації, що допомагає зрозуміти деталі взаємодії в контексті» [1, с. 55].
Третьою науково-методологічною альтернативою є підхід, пов’язаний з політичним впливом «усної історії» та роботою зі збирання спогадів («political memory work»). Мета тут – проводити дослідження усних свідчень не для того, щоб щось аналізувати чи інтерпретувати, а для того, щоб щось змінити.
Спогади розглядаються як складні пояснювальні наративи, що можуть залучатися «до активної публічної підтримки та відстоювання інтересів досить широкого діапазону» [5, с. 11]: визнання груп людей, що раніше іґнорувалися та запис їх досвідів; залучення людей до вивчення та написання їхньої власної історії; повернення до артикульованих та замовчуваних раніше історій життя; створення історії малих груп, а також географічно малих територій [4]: локальної історії міст, сіл чи навіть окремих вулиць; захист прав людини в юридичних та політичних процесах; робота із постконфліктиних врегулювань та національного примирення.
Результати такого дослідження передаються відповідним організаціям, які відстоюють інтереси певних груп; історик популяризує своє дослідження через прочитання лекцій, публікацію результатів для загального ознайомлення, співробітничає із зацікавленими засобами масової інформації тощо.
Для цього підходу характерним є широкий спектр дослідницької техніки – вживання дослідника в досвід тих, кого він досліджує, «вихід за рамки академічних галузей дослідження» [1, с. 66] та визнання важливості емоційного рівня спілкування (феміністські підходи); використання методів радикальної психотерапії (прямі соціальні акції, спрямовані проти пригноблення і ізоляції) та конфліктології тощо.
Таким чином, заняття «усною історією» спричиняє виклики, які можна розділити на три окремі, але взаємопов’язані категорії. Безпосередній запис спогадів та їхня публікація мають забезпечувати досягнення громадських цілей «усної історії». Водночас розуміння «усної історії» як суто академічної дисципліни передбачає критичний аналіз та рефлексію над отриманим у процесі інтерв’ювання матеріалом. Виходячи з цієї перспективи, необхідною стає не тільки задача розпізнати невідповідність між усним спогадом і реальністю (документалістський підхід), але й інтерпретувати даний наратив.
 
Література:
1.Клименкова Т. Значення методології: три основні підходи / Т. Клименкова // Гендерна педагогіка / [хрестоматія / за редакції В. Гайденко]. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – С. 48-68.
2.Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років / Вільям Нолл. – К.: Центр досліджень української історії та культури РОДОВІД, 1999. – 560 с.
3.Принс Ґ. Усна історія / Ґ. Принс // Нові підходи до історіописання / [ред. Пітер Берк; пер. з англ. Т. Портнова, А. Портнов]. – К.: Ніка-Центр, 2010. – С. 145-186.
4.Стрекалова Е. Н. «Устная история» в контексте новой локальной истории  [Электронный ресурс] / Е. Н. Стрекалова. – Режим доступа: http://www. newlocalhistory.com/node/17.
5.Томсон А. Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. – 2008. – Вип. 11-12. – С. 7-24.
Категория: Философские науки | Добавил: Иван155 (14.04.2013)
Просмотров: 618 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 4.0/4
Всего комментариев: 1
1  
Тему, яку досліджує Олександр Васильович надзвичайно важлива і цікава. Адже дослідження пам’яті – це те, справжнє дослідження підвалин людської свідомості. Мені імпонує інтерпретативна теорія. Усна оповідь людини є тим місточком, якій з'єднує підсвідомість особистості з реальним світом. І самі ці, суб'єктивні оповіді дають зрозуміти, що людина запам'ятала і. які спогади для неї є надважливі

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]