История философии - Философские науки - Сортировка материалов по секциям - Конференции - Академия наук
Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Воскресенье, 11.12.2016
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Философские науки

История философии

Теофан Прокопович та Бенедикт Спіноза: співзвучність філософських мотивів

Автор: Нікітіна Зорина Ігорівна, аспірант відділу історії філософії України, Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

 

У творах Теофана Прокоповича знаходимо критику поглядів Бенедикта Спінози на сутність Бога та звинувачення останнього в атеїзмі. Однак, якщо порівняти докази існування Бога, до наведення яких вдається кожен з мислителів, з’ясовуємо цікавий факт – вони не просто сформульовані подібним чином, а сама їх суть є надзвичайно схожою. У Спінози цей доказ звучить так: «Если человек имеет идею Бога, то Бог должен существовать формальным образом…» [6, 78]. А Прокопович формулює його наступним чином: «Знаніе о Богҍ человҍкам врожденное и в сердцахѣ людскихѣ написанное…» [4, 6]. Беручи до уваги контекст, в якому були сформульовані наведені твердження, досить складно заперечувати їх змістовну подібність, оскільки кожне з них покликане пояснити та обгрунтувати існування ідеї Бога. Більше того з цитат чітко видно, що проблематика, якою займалися обидва філософи надзвичайно подібна, а способи аргументації характеризуються чіткістю, послідовністю та наступністю, що не може залишитися непомічиним. А погодившись з цією тезою, дослідник опиняється у складній ситуації, оскільки вся попередня традиція коментарів та критиків чітко постулювала несприйняття Прокоповичем трактування Бога, до якого вдається Спіноза і вважала звинувачення в атеїзмі останнього чіткою та непохитною позицією уркаїнського мислителя.

Проте, пояснення існування ідеї Бога є далеко не єдиною спільною позицією у творчості зазначених філософів, не менш важливим є і тлумачення першооснови світу – субстанції, до якого вони звертаються: «… спільний субстрат, чи перша матерія, яку бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватися, ані збільшуватись, ані зменшуватись, і скільки її створено, стільки залишається досі, й залишається назавжди» [5, 128], – у варіанті Прокоповича та «…субстанция в своем роде должна быть бесконечно совершенна, именно потому, что в бесконечном разуме бога ни одна субстанция не может быть совершеннее, чем она имеется уже в природе» [6, 82-83], – у трактуванні Спінози. Можна по різному ставитися до цих визначень та полемізувати стосовно їх змістів, проте факт зацікавленості філософів цим питанням лишається незаперечним. Більше того, він слугує чудовою ілюстрацією мережевого поступу філософії у добу Модерну, оскільки, звертаючись до одного питання, кожен з мислителів міг давати різні відповіді, або ж відповіді могли бути подібними, проте аргументи істотно різнилися. Таким чином співвідношення філософських поглядів Прокоповича та Спінози є чудовим зрізом «у мініатюрі» філософської картини новочасної Європи. Коли спільність вихідних положень зовсім не гарантувала схожих висновків, а найчастіше навпаки – створювала плідне підґрунтя для розмаїття філософських ідей, а кардинально протилежні основоположення досить часто зумовлювали ідентичні варіанти відповідей на поставлені запитання. Крім того нерідко зустрічалися філософи, які мали досить схожі погляди на одні питання та істотно розходилися у відповідях на інші. Красномовним унаочненням останнього варіанту сміливо можна вважати філософські погляди Прокоповича та Спінози.

Для цього, уникаючи суперечливого враження стосовно абсолютної співзвучності філософських мотивів Прокоповича та Спінози, наведемо не менш яскравий приклад суперечки, який, тим не менше, самою своєю наявністю свідчить на користь вихідної тези нашої розвідки. Окресливши визначальні позиції у трактуванні Бога та природи, спробуємо поглянути, а яке ж розуміння надається людині, точніше, – людській природі у її проявах. Навряд чи суперечливим є твердження, що саме афекти є проявом людського у людині, оскільки лише їй притаманні. Тому і ми звернемо свою увагу до афектів, як їх розуміє кожен з філософів.

Для Спінози афекти у будь-якому їх прояві чи модифікації – обов’язково завада, перепона чи перешкода, яка заважає людині і занапащає її. Саме тому, на думку мислителя, людська душа повинна розвивати та зміцнювати свою здатність приборкувати афекти, оскільки це єдина запорука наближення до Бога, тобто пізнання світу. У протилежному випадку людина стає заручником чи рабом своїх афектів: «Сила какого-либо пассивного состояния или аффекта может превосходить другие действия человека, иными словами, его способность, так что этот аффект будет упорно преследовать его» [6, 523].Із чого можна зробити висновок про однозначно негативне ставлення Спінози до людських афектів, які неодмінно притаманні людині, позиціонуються як певна вада, з якою людина повинна неодмінно і неперервно боротися.

Порівняємо вище наведене з тлумаченням Прокоповича. «… хотя отѣ тҍла черезѣ чувства внҍшнія и черезѣ движеніе сердечное происходятѣ многія страсти, которыя философія моральная… называетѣ аффектами; однако жѣ тҍ страсти, сами вѣ себҍ разсуждаемыя, натурально не суть злыя и вредительныя; и такѣ можно сказать, яко человҍку оныя естественно приданы вѣ единую его пользу…» [4, 31]. Даний приклад, на нашу думку, є чудовим унаочненням, того, що проблематика новоєвропейської філософії не просто знаходила своє втілення у поодиноких згадках філософів, але і активно ними вивчалася та розвивалася. А наявні розбіжності можуть підтвердити тезу стосовно того, що Прокопович, як і Спіноза, виступав не лише пасивним реципієнтом, але і активним учасником становлення того фундаментального середовища, яке ми називаємо філософією європейського Модерну. Що жодним чином не вписується у пропоновану в ХХ ст. тезу, згідно з якою український мислитель перебував у ідейній опозиції до поглядів європейського філософа.

Спробуємо проаналізувати два конкретних фрагменти з творів Спінози та Прокоповича на предмет логіки та структури викладу міркувань. Розгорнувши третій розділ «Натурфілософії або фізики», ми знаходимо: «… докази, які підтверджують, що божою силою може виникнути нескінченне, розглядається їх вагомість і досліджуються вирішення» [5, 204]. Чіткість у формулюванні, послідовність у викладі та ґрунтовність у їх доведенні свідчать про глибоку зацікавленість автора у досліджуваному питанні. Однак, для нас набагато важливішим є сам факт наявності такого типу подачі результатів філософських рефлексій. Оскільки, на наше глибоке переконання, даний текст у перекладі будь-якою з існуючих мов, поза сумнівом, був би зарахований до здобутків новоєвропейської філософської думки. На користь цього свідчать як проблематика, що її розглядає Прокопович, так і форма, до якої він вдається, презентуючи свій доробок.

Тим не менше, аби не бути голослівними, звернемося до тексту Спінози, в якому знаходимо наступні положення «… что бог существует,… можно доказать: сначала apriori сдедующим образом…» [6, 78]. І знову нашій увазі предствалено докази, кожен з яких є логічним доповненням попереднього, а змістовно всі вони спрямовані на обгрунтування однієї тези. Здавалося б, збіг чи випадковість. Можливо. Але надто дивним є подібний збіг, зважаючи на те, що вище ми вже довели належність мислителів до однієї філософської парадигми, а у проблематиці досліджень філософів простежуються неспростовні паралелі. Крім того, звернувшись до філософських творів інших предстваників Нової філософії, ми неодмінно зустрінемо непоодинокі приклади подібної побудови та викладу філософських міркувань, з різницею хіба що у назвах структурних елементів: правила для керівництва розумом [2], ієрархія наук [1] чи правила з виховання [3]. Однак, чітко детермінована структура та ідейне підпорядкування кожного з аргументів красномовно свідчать, що подібна манера написання філософських творів була панівною серед філософів цієї епохи.

Очевидно, що критика Прокоповича стосувалася ієрархії, якої дотримувався Спіноза. Ми вже говорили про дзеркальну протилежність їхніх поглядів на розуміння взаємозалежності Бога та природи. Саме ця дзеркальність і стала, нашу думку, головним джерелом критики та осуду, які знаходимо у творі українського філософа.

Отже, Прокопович не вважав атеїзмом надання природі або ж субстанції творчої сили чи здатності породжувати. Але природно, зважаючи на контекст свого філософського побутування. Не міг змиритися з вивершенням природи над Богом. Оскільки, у його розумінні, лише наслідуючи Бога та наближаючись до його всемогутності, природа набуває творчого потенціалу. Тоді як Спіноза принципово вивищує природу, тобто субстанцію і пропонує її називати першопричиною, основою чи Богом. Тобто у Прокоповича природа є тим, що хоча б частково втілює безмежність Бога, а у Спінози Бог фрагментарно унаочнює неосяжність природи. А критика мала ситуаційний та ідеологічний характер, однак не стосувалася філософських ідей, про що красномовно свідчать численні співзвучні моменти у творах мислителів.

 

Література:

  1. Бекон Ф. Сочинения. – М., 1972. – Т. 2.
  2. Декарт Р. Міркування про метод. К. – 2001, «Тандем».
  3. Локк Дж. Избранные произведения. – М. 1960. – Т. 3.
  4. Прокопович Ф. Рассуждение о безбожии. М., 1774., С. 31.
  5. Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. – К., 1979. –Т. 2. – 552 с., С. 204.
  6. Спиноза Б. Избранные произведения: – М., 1957. – Т.1. – С. 78.

 

Категория: Философские науки | Добавил: Administrator (25.08.2015)
Просмотров: 303 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]