Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS

Академия наук

Пятница, 18.08.2017
Главная » Статьи » Сортировка материалов по секциям » Филологические науки

Украинский язык

Роль поетонімних варіацій у вираженні ідейної домінанти (на матеріалі роману В. Підмогильного «Місто»)

Автор: Доценко Марія Володимирівна, аспірант кафедри української філології і культури філологічного факультету Донецького національного університету (м. Вінниця)

 

Література – живий процес, який відображає риси епохи починаючи від мовлення, закінчуючи культурними і соціальними зрухами. Онімний простір кожного літературного твору є виразником ідей, закладених у нього автором. Простеження зв’язку епохи, авторської концепції зонімним простором поступово стає предметом дослідження лінгвістів, адже, з огляду на специфіку матеріалу, методологічні зміни в самій лінгвістиці, у цій галузі й досі залишається чимало «білих плям». Поза увагою науковців перебуває багато творів модерністської української літератури, яка є специфічною, різноманітною за жанровою належністю та стилістикою. Упродовж останніх десятиліть у дослідженнях українських ономастів проаналізовано особові імена в модерністських романах Ю. Яновського (Г. Шотова-Ніколенко), дослідженоономастикон художніх творів М. Хвильового (О. Усова). Пильна увага приділяється загалом зв’язку онімії з художньо-філософськими напрямами: розглянуто онімний простір постмодерністського тексту на матеріалі романів В. Кожилянка (М. Максимюк),поетику власних імен у творах романтичного напряму (В. Калінкін).

Ономатворчість чималої кількості авторів періоду модернізму або взагалі перебуває поза увагою дослідників-ономастів, або розглянута фрагментарно. Зокрема, це стосується й творчості визначного українського письменника Валер’яна Підмогильного. Специфіка використання письменником пропріальної лексики, на нашу думку, репрезентує особливості вживання онімії в українській модерністській прозі загалом і насамперед у жанрі урбаністичного роману, і тому заслуговує на окремий розгляд.

Привертає увагу наявність квантитативних форм у романі, варіацій імені головного героя, в образі якого серед інших персонажів найбільше втілена ідейна домінанта роману – протистояння між містом і селом.

Українським завжди було і залишається село. Саме у селі розгорталися події, про які писала українська література. Селянин потрапляв до міста, і все ж таки переважно залишався селянином. Картини міського життя у романістиці ХІХ століття здебільшого показують читачеві, як селянин бачить місто і як він його сприймає (або не сприймає). Починаючи від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка у відтворенні взаємин міста і села лірико-іронічне чи сентиментально-ностальгічне споглядання змінювалося дедалі помітнішим відчуженням, коли місто почало сприйматися переважно як своєрідна зона деморалізації вихідців із села, калічення їхньої долі (роман «Повія» Панаса Мирного, повість «Городянка» Любові Яновської, твори І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка).

Але вже у 20-х роках ХХ століття українська література, на думку дослідника-літературознавця Юрія Шевельова [9], стала антисільською. Михайль Семенко оспівував місто, трамваї, кав'ярні і машини, неокласики перебували у полоні університетської мудрості, Микола Хвильовий був постійно закоханим у плинні арабески невгамовного міського духу, Юрій Яновський намагався «роздягнути» своїх героїв із драних свиток і вишиваних сорочок, а Майк Йогансен просто написав злісну пародію на те, що називали «сільським ідіотизмом».

Роман «Місто» – перший урбаністичний роман в українській літературі. С. Павличко з цього приводу писала: «У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом.

Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатньо рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацією, внутрішню дисгармонію» [7, 206]. У Підмогильного носієм культури є місто. Головний герой роману, селюк Степан Радченко, приїхавши до міста на навчання, стає в центрі опозиції місто / село. Протягом дії твору відбувається еволюція героя.

Семантико-стилістичні і мотиваційні особливості мови роману Валер’яна Підмогильного виявляються в наборі форм основного імені – Степан, денотат якого у межах концепції роману є героєм на шляху трансформацій. «Однією з характерних ознак особових імен є їх здатність багатоманітно варіюватись. Найактивніше варіанти використовуються у розмовно-побутовій сфері, рідше – офіційній. Поява варіантів імен – це живий словотворчий процес, який ніколи не припиняється. Поки існує ім’я, доти будуть існувати і його варіації, які допомагають людині висловити найтонші почуття до іншої особи, свою приязнь чи відразу, симпатію чи антипатію» [6, с. 60]

У тексті функціонують два варіанти: Степан і Стефан. Автор закладає в основу онімікону роману реальний тогочасний іменник. Степан – адаптований до норм сучасної української мови варіант канонічного християнського імені Стефан.У к. ХІХ – на поч. ХХ ст., коли імена переважно давали за церковним календарем, ці оніми функціонують паралельно, а вже з середини ХХ ст. Степан помітно переважає [3, с. 30]. Більше поширення імені Стефан у місті на поч. ХХ ст. може бути спричинене тим що через не типовий для української мови звук [ф] воно сприймається як запозичення й тому видається більш престижним. Нерівномірне функціонування імен Стефан / Степан у міському та сільському іменнику засвідчує, зокрема, О. Медведєва: у селі к. ХІХ – поч. ХХ ст. трапляється лише Степан, що належить до широковживаних, а в місті паралельно функціонують обидва антропоніми [4, с. 5, 7].

У контексті роману ми знаходимо підтвердження знання і розуміння Підмогильним особливостей реального іменника. Поетонім Степан збагачується в художньому просторі роману конотативними значеннями ‘селюк’, ‘недосвідчена людина’, ‘малокультурна людина’. Крім того, варіанти поетоніма мають пряме відношення до композиції твору. Свідченням цього і є поява літературного імені Стефанпісля нового витка сюжету:«Але, взявшись підписуватись, він завагався — коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім'я — Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе… Він перебрав силу імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім'я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана — Стефаном, діставши собі нове хрещення». Хрещення уособлює собою залучення до християнського світу, а у тексті набирає метафоричної ваги і означає посилення зв’язку з містом.

Функція появи поетонімаСтефан полягає у створенні стилістики благородства, вищості як категорій, до який прагне головний герой:«І Степан розповів товаришеві, як перше оповідання був написав, як ім'я своє навіть на благородного Стефана переробляти збирався і як великий критик прохолодив його». Виходячи з протиставлення двох моделей світу (сільського і міського жителя), простежуємо не просто роздвоєння, а внутрішньоонімну опозицію у межах варіантів одного поетоніма. Антитеза посилюється апелятивами пишний/затюканий: «Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати».

По мірі розвитку сюжету і переходом персонажа від сільського життя до міського до поетоніма-імені додається прізвище. Попередня відсутність в офіційної формули в онімному обігу пояснюється тим, що в селі всі люди між собою знайомі, тому звертаються один до одного варіантами, які визначають ступінь близькості, і прізвища стають «непотрібними». Відповідно, поява прізвища символізує залучення головного героя до міського життя.

Для деталізації образу Підмогильний створює цілий спектр конотацій, виражений окремими формами літературного імені. Наприклад, «ім’я + прізвище» збагачується семантикою самозакоханості, егоцентризму: «Він уявив на мить Надійчине обличчя, її очі, що йому колись сміялися, і якось остаточно переконався, що любити вона може тільки його, Степана Радченка, і більше нікого»; «Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески»; «Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома».

Офіційна формула в контексті отримує і позитивні конотації з акцентом на цілеспрямованості і досягненнях денотата: «При повній зброї знання та досвіду з’явився Степан Радченко призначеного дня до великої почекальні шкіртресту, обернутої в лекційну залу»;«Першим заходом Степана Радченка, коли він став тяжко багатим, було перемінити кімнату». Поетонім у поєднанні з апелятивом посилює конотації успішності (письменник – головна мета, найбільше прагнення): «Рябизна постатей, країн і часів, зведених на екран жезлом німого чарівника, збуджувала в молодого письменника Степана Радченка ту лоскотну суміш радості й погноблення, що опановувало людину десь серед безконечного степу, коли ніч бринить неспійманими шепотами й розгортає перед очі омани».Цікаво, що така ж формула, але вже з елементом Стефан отримує у художньому просторі відмінні від попередніх смисли. Перманентне поєднання з апелятивами письменникслугує вираженню авторської іронії: «Оповідання Стефана Радченка, письменника, що подавав собі великі надії, а ще більші на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторінки журналу, і то якнайшвидше».

Прізвище Радченко вживається тоді, коли йдеться про офіційне спілкування, ділові взаємини тощо: «Він відчув це, коли його думкою почали цікавитись, коли з Радченка він зробився просто тов. Стефаном, як давній приятель у давньому товаристві».Цей приклад репрезентує ще одну форму – товариш Стефан, яка виражає під впливом контексту дружню семантику.

Формула «ім’я + по батькові»Степан Павловичвживається у таких обставинах: «Люди, яким не варто бачитися». До офіційності номінації додаються конотації образи, погорди від зґвалтованої і покинутої дівчини.

Пестлива форма Степанкостворює певний стилістичний ефект, який підкреслює ніжні почуття, любов, приязне ставлення. Важливим є місце цього поетоніма у сюжеті роману: він використовується до відриву головного героя від сільського життя. Степанком його називає односельчанка Надійка і старша коханка Тамара Василівна, яка «сама доїть корови». Іменування жінками, які належать до міста, виявляється у використанні безонімних форм: божественний, пустунчик. До того ж, емоційна інформація, яку виражає демінутивний суфікс -к-, полягає не тільки в симпатії, пестливості, ніжності тощо. Важливим у контексті урбаністичного роману є супровідний відтінок, який цей суфікс надає: ліричне, народнопісенне звучання, посилююче зв'язок поетоніма з сільським ментальним простором [1, с. 126].

Крім престижних, офіційних і демінутивних варіантів у тексті функціонує прізвисько Стефочка. Оскільки прізвиськам притаманні індивідуальність, конотативне забарвлення і вмотивованість [5, с. 111], Стефочка виконує характеротвірну функцію, яскраво передаючи сутність денотата. Воно утворене за допомогою суфікса зі значенням здрібнілості-очк-, який вносить у текст пестливі відтінки. Слова з подібними суфіксами використовують в описах зовнішності дітей, для відтворення дитячого мовлення.У художньому просторі цей поетонім теж отримує семантику інфантильності, основаної на амбіціях і недосвідченості: до Стефанаще треба прагнути, а поки він – Стефочка.

Окремо слід розглянути зменшено-пестливу форму Стьопа. У тексті цей поетонім набирає фамільярного звучання: «Спочатку Степан подумав, що не дочув, але коли звільнився від молодого письменника, що приносив до редакції щотижня по ліричному оповіданню, та почав з Максимом розмову, то й справді переконався, що бухгалтер не тільки на ти, але просто Стьопою його називає».

Отже, проведенийрозглядвикористання варіацій поетонімаСтепан–дозволяє зробити такі висновки: онімний простір роману є важливим засобом втілення ідейної домінанти, яка у даному випадку полягає у протистоянні міста і села. Варіації поетоніма конкретизують цю мету, перебираючи на себе образотвірні функції, які полягають у зображенні героя у центрі провінційно-урбаністичної опозиції, а також сприяють семантико-стилістичному увиразненню контексту.

 

Література:

  1. Городенська К.Г., Кравченко М.В. Словотвірна структура слова. – К.: Наук. думка, 1981. – 200 с.
  2. Каликин В.М. Поэтикаонима / В.М. Калинкин. – Донецк : Юго-Восток, 1999. – 408 с.
  3. Кравченко Г.В. Динамiка українського iменника м.  Донецька з 1890 по 1990-i роки : дис. … канд. фiлол. наук : 10.02.01 / Кравченко Галина Валеріївна. – Донецьк, 2000. – 325 с.
  4. Медведєва О.Ю. Динаміка особових імен мешканців українського Придунав’я : на матеріалі Кілійського та Болградського районів Одеської області : автореф. … канд. філол. наук : 10.02.01 / Медведєва Олена Юріївна. – Ізмаїл, 2001. – 18 с.
  5. Наливайко М.Я. Засоби та способи іменування жінки на Львівщині / М.Я. Наливайко // Структура і семантика мовних одиниць. Філологічні студії. – Вип. 9. Ч. 2. – 2013. – С. 111 – 121.
  6. Павелко С.П. Неофіційні жіночі найменування в антропоніміконі Гуцульщини / С. П. Павелко // Записки з ономастики. – 2002. – №6. – С. 50-62
  7. Павличко С. „Захований” модернізм 20-х: між аванґардом і неокласицизмом // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К., 1997.
  8. Підмогильний В.М. Місто. [Електронний ресурс] URL: http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/p/pidmogilnij-valer-yan/446-valer-yan-pidmogilnij-misto
  9. Шевельов Ю. Шостий у Гроні. В. Домонтович в історії української прози / В. Домонтович. Проза. Три томи, редакція й супровідна стаття Юрія Шевельова. – Сучасність. – 1988. – Т. 3
Категория: Филологические науки | Добавил: Administrator (23.11.2015)
Просмотров: 601 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]